Насправді таких книжок мало б бути значно більше, десятки й сотні — історій  повстанців, воїнів УПА. Але до мемуарів дожив мало хто з бійців. Тому спогади учасниці підпільно-визвольної боротьби під час і після Другої світової війни Марії Савчин «Тисяча доріг» — це  своєрідне багатоголосся з того світу.

У анотації до нинішнього перевидання майже одразу зазначено, що Марія «будучи дружиною Василя Галаси («Орлана») — заступника Провідника ОУН Закерзонського краю, а з 1948 р. Провідника ОУН Волині та Полісся, — зустрічалася з багатьма повстанцями, виконувала відповідальні доручення, не раз потрапляла в трагічні ситуації, коли вирішувалася не тільки її доля, а й доля товаришів по боротьбі». Утім, занурюючись у цей текст, варто сказати, що перед нами найперше — самодостатня історія жінки, яка свідомо вибрала для себе цей складний шлях, а особисті стосунки тут, безумовно, тісно переплетені зі справами підпілля, та в жодному разі не заступають його подій і сприйняття авторки. Більше того, в одному з розділів Савчин зазначає, що «її пригноблював той факт, що з одруженням затрачувала свою рівнозначність серед підпільників»: «Я не звикла була існувати лише тінню когось, навіть свого чоловіка, і тільки його вміння добре обґрунтовувати свою поведінку злагіднювало мої не раз гіркі почування».

Марія Савчин, «Марічка», перебувала в підпіллі від літа 1944-го до літа 1953-го (Львівщина, Закерзоння, Західна Польща, Карпати, Поділля, Волинь, Полісся). За цей час постійної небезпеки, місяців життя у бункерах, вона набула якоїсь особливої холодної логіки, яка дала можливість їй тверезо оцінювати ситуацію навіть у найскладніших обставинах. Так, спіймана в Польші, вона вистрибує з помешкання через вікно, залишивши в руках спецслужб свого первенця, просто осягнувши, що так чи сяк, а бути з ним їй уже не дозволять. Або, наприклад, перебуваючи у львівській тюрмі, Марія, почувши адресоване їй вітання від побратима у листі, перехопленому МГБ (проказане із відповідною інтонацією та жестами її друга), враз розуміє, наскільки глибоко вони вивчають її середовище, наскільки ненавидять і бояться їхньої ідеологічної діяльності, і... вирішує погодитися на співпрацю, таке собі «відпущення на довгому повідку», для того, аби врятуватися фізично й мати змогу вести свою лінію далі. Звісно, «впливати» на свого чоловіка, як їй пропонували, Савчин і не збиралася, зрештою, їй би просто цього не дали.

У книжці вражає культура повсякденності повстанців, розпорядок дня, влаштування бункерів (адже це цілі підземні автономні утворення з усім необхідним для тривалого прожиття і роботи — видання літератури), свята, географія поширення. Написано все з живими діалогами, ніби гостросюжетна повість, із сумом і гумором, самоіронією та піднесенням.

Цікаво, що на допитах у київській тюрмі КГБ слідчі навіть дивувалися не так знанням багатьох учасників цього «бандитського» руху (адже більшість очільників мали непогану освіту), а обізнаності з усіма новинами, пресою тощо. Видно було: хоч вони й оцінюють уміння противника, та не здатні до кінця зрозуміти основоположних мотивів упівської діяльності — боротьба на перспективу, розуміння того, що «зараз» вони не переможуть, але дадуть шанс іншим поколінням.

Загалом розділ «У київській слідчій тюрмі» заслуговує на окрему увагу, адже там подружжя провело не один місяць «перевиховання». І це справді було перевихованням — походи на парад, розмови, аргументи-факти, схиляння до співпраці, поїздка в Запоріжжя, словом, ілюстрація радянського життя, в якому не місце незадоволеним. Марія Савчин дуже влучно висловлює це в одній репліці: «О, ви хотіли б мати в себе людей, які посвячувались за вашу ідею так, як посвячувались ми за нашу. Може, колись вони у вас і були, але тепер ви їх вже не маєте».

Головною ж метою слідчих було схилити в’язнів для допомоги у знищенні української політичної еміграції. І... Марія погоджується їхати в Західну Німеччину, адже для них з «Орланом» це шанс винести свою історію, власне, те, що тепер тільки й має значення для збереження: «Це був мій останній бій, не в лісі і не з бункера, а в кабінеті міністра, і я його вже виграла. Якби Слон (заступник міністра ГБ. — Авт.) був кращим психологом, він міг би вичитати в моїх очах тріумф перемоги. Дивилася йому упевнено у вічі і думала, наскільки наша правда мусить бути небезпечна для них, коли тут так лякаються її». Чи треба казати, що й удруге авторка не виконала завдання?

Безперечно, «Тисяча доріг» Марії Савчин — це не істина в останній інстанції, не книжка, яка б мала когось переконати. Її місія — показати те, чого не знали люди, котрі виходили на першотравневий парад у Києві 1954-го й серед яких грою долі вона в той день опинилася, виведена помилуватися на спокійне та щасливе життя.+

Юлія Стахівська