В історії про двох музикантів, що й дала назву цій збірці, перед нами — сюжет про Каїна та Авеля. Принаймні так може видатися на перший погляд. Насправді ж це сюжет про Диявола, Змія-спокусника, який чигає на людей.

Е. Шмітт ніби й підштовхує читача, що ось-ось настане світло й ми наблизимося до перемоги над темрявою, але цього не відбувається. Кріс не стає праведником, а от Аксель перетворюється на монстра. Образа, травма, бажання помсти у цьому світі «притлумлюють» здатність творити прекрасне, здатність переживати піднесене й давати можливість пережити це відчуття іншим.

СВІТ, ДЕ СПОЖИВАЦТВО — КЛЮЧОВА РИСА

Аксель вбиває у собі здатність до музики сфер і перетворюється на ділка — жорстокого й цинічного, який живе у світі посткультів, культів ентертейнменту. Е. Шмітт створює пародію на сучасний світ, показуючи його непривабливий гротесковий образ, в якому споживацтво постає ключовою рисою людства.

Але дозволю собі ще одне запитання: а чому Бог приймає жертву лише в одного з братів? Чи не знає Бог, що це призведе до вбивства? Навіщо потрібно було оприявнювати хижу сутність брата? На це запитання Біблія не дає відповіді.

Зрештою, як і на те, що було б, якби убив не Каїн, а Авель... Можливо, історія про Каїна та Авеля — це «новела» про те, що Бог забрав із землі того, хто з часом міг би стати ще страшнішим за Каїна... Звичайно, така інтерпретація апокрифічна й вар’ятськувата, але, здається, що Е. Шмітт, переінакшуючи біблійний сюжет, розвиває його саме у цьому напрямі.

МЕЖІ СВОБОДИ В ЛЮДИНІ

Герої Е. Шмітта — це трансгресія в собі, це герої, які живуть у вимірах світло-тіні, які не є чорними чи світлими, а вагаються, перебуваючи на хисткій межі, що називається «тіло». Вони їдять, відчувають пристрасті, народжують інших... Мають свободу.

Е. Шмітт у своєрідній післямові пише про те, що для нього ці історії — про межі свободи у людині. «Ці оповідки пробігають звивистими стежками існування, спонукаючи до осмислення того, куди ведуть: до свободи чи до детермінізму? Вільні ми чи ні? (...) Зізнаюся, що мені ближчі прибічники свободи — на кшталт Канта і Сартра — бо мені здається, що пізнання свободи в моєму житті таки було». Подібне філософське питання порушує і український письменник Ярослав Мельник. Але в Е. Шмітта межа перетворюється на червоточину, бо сама людина червива. 

Чи є світлим персонажем Ґреґ, готовий подумки поховати ту чи ту доньку, готовий, у принципі, вдатися до мисленнєвого вбивства, аби вижили ті, кого він любить більше? Чи не є цей сюжет трансформованою історією про психологічний канібалізм, коли батько пожирає власних доньок, ніби прадавній жорстокий титан? Або ж чи є світлим Аксель, який прагне помститися і невідомо як перетворюється на темний бік Доріана Грея (точніше на те, що приховує в собі демонічний портрет)?

Насамкінець кілька слів про переклад, який приємно читати, яким насолоджуєшся і захоплюєшся. Е. Шмітта подано максимально доступно, щоправда, перекладач Іван Рябчій — фаховий, один із найкращих творців українського тіла для сучасних франкомовних літератур, — любить уживати слова з категорії «забутих» (наприклад, трапунок). Він прагне актуалізувати в нашому мовленні питомо українські лексеми, які свого часу були вилучені. Загалом, переклад художньо одухотворений, на відміну від того світу, в якому живуть герої.

Найбільше відкриття Е. Шмітта, як на мене, в тому, що його герої мають душу. Вони живі. Але письменник показує не чорно-білу душу, в ній перемагає лють, інстинкт самозбереження, хіть, амбіції, одне слово, прагнення бути «людиною». На відміну від Ніцше, для Е. Шмітта «людським, занадто людським» постають не ті «слабкості», «прив’язаності», якими ми скували себе, а лише одна прив’язаність — до Зла. Книжка не залишає байдужим, вона спонукає мислити, не погоджуватися, сперечатися. «Концерт пам’яті янгола» передусім спонукає читача думати про те, ким він не є.+

Сподіваюся, що таки не є.

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ