Павло Вольвач "Кляса" (видавництво "Фоліо")

Не так давно інтернет-спільнотою пролетіла хвиля жартів про те, що прийшов час вчити другу державну - фєню.

І ніби випадково "Фоліо" видає семирічної давності роман Павла Вольвача "Кляса". Колись давно в 2003 роман надрукував "Кур´єр Кривбасу", потім у 2004 його видало тернопільське видавництво "Джура", і ось прийшла черга "Фоліо".

"Детальки" роману доволі сюрреалістичні у своїй сукупності.

Запоріжжя кінця 80-х-початку 90-х, спальні райони, пацани, базари, наливайки, гріль - все ніби звично. Плюс розвал "совка" і початок підйому національної свідомості (так-так, навіть у Запоріжжі!) - час, про який Ірванець колись написав:

Раптово усі поставали борцями.
Усі з піджаків майорять прапорцями.

На цьому тлі проступає традиційний для подібних романів "не такий як всі" пацанчик Павло (sic!).

"Інакшість" проступає крізь декілька рисочок. Порядна україномовна (!) родина, що соромиться цієї україномовності, тому на людях спілкується "як всі" суржиком. Колись перспективний (а зараз - сторож) національносвідомий батько, дисидент-невдаха, що злякався і позбувся усієї дисидентської атрибутики після першого ж приводу на розмову з органами.

Як і батько, давно не перспективний і Павло, муляр на заводі "за 140 рублів". Він рано зв´язався з поганою компанією і навіть завів собі викидний ніж і парочку заміжніх коханок - зате не підсів на наркоту і не перестав читати Стуса, Антонича, Сосюру та мріяти про свободу анархії Гуляйполя.

Роман чимось нагадує путівник світом спальних районів для лохів. Життя трудящої богеми описано мало чи не енциклопедично: щойно в тексті вигулькує нове слово-жаргонізм, як його відразу ж пояснюють. Хоча деякі слова на "фєні" доведеться тлумачити хіба що за допомогою лінгвістичної здогадки.

Роман незвично читати через застосування фонетичного письма - недаремно більшість персонажів розмовляють суржиком - і можна полюбити за слово "люмпен-естет" (с.61).

Загалом гарно надається для читання в громадському транспорті - і небанально, і перед пасажирами, які заглядатимуть у книжку через ваше плече, не соромно.

Олег Соловей "Ельза" (видавництво "Треант")

За цим екзотичним жіночим іменем, яке припало до смаку, зокрема, Анатолію Дністровому, стоїть збірка чотирьох невеликих прозових текстів.

Дивина - місцями нова книжка Солов´я звучить практично в унісон із "Клясою" Вольвача. Не в сенсі плагіату, ні - просто це ще один текст про безвихідь жителя занедбаного індустріального міста.

Але якщо в "Клясі" безвихідь молодика Павла закінчується хепі-ендом несподівано знайденої в чужому гаманці великої суми доларів, то донецьким персонажам "Ельзи" легше все ніяк не стає і навряд чи взагалі коли-небудь стане. Особливо центральному персонажу Олегу (sic! див. вище - знову протагоніста названо іменем письменника).

Тексти "Ельзи" є суцільною безпросвітною ілюстрацією фрази "У цій країні в нас ніколи не буде майбутнього" (с.109)

Світ Донецьку крізь призму "Ельзи" написаний доволі чорними фарбами і аж надто близький до стереотипів - малоосвічений люмпен-пролетаріат, алкоголіки, горілка, брудні наливайки, відсутність грошей і перспектив, терикони, бомжі, молоді спраглі сексу студенточки з провінції та колись розлучені тьоті, чи то зрілі, чи то потаскані життям.

На тлі такого всуціль малоестетизованого і місцями не надто приємного простору на сторінках розростається наскрізна тема мук митця - всі 158 сторінок тексту протагоніст Олег мучиться бажанням написати роман. Ці страждання, як важіль, запускають постійне ніби протиставляння себе - решті. Мовляв, ось такий поганий донецький контингент, а ось такий хороший я.

Тут допомагають постійні паралелі з життям і творчістю Генрі Міллера, вочевидь, улюбленого письменника Солов´я, котрий у найкращих традиціях Оксани Стефанівни сам себе вписує в потрібний літературний контекст. В колах рецепції: Андрухович, Міллер, Іздрик, Селін, Хвильовий...

Продовжуючи тему Генрі Міллера і сексу, не можна не згадати про свідоме чи не свідоме загравання з ЛГБТ-естетикою, що виринає з хвиль описів простої чоловічої дружби.

Чоловіки тут періодично ніжно обіймаються, не менш ніжно цілуються, ревнують один одного до коханок і сплять разом. Хоча, можливо, це все мені привиділось крізь призму queer-естетики та queer-критики.

"Ельзу" Олега Солов´я варто прочитати для знайомства зі світом східноукраїнської літератури, де панують такі буденні розчинна кава, водяра і криза середнього віку.

Степан Процюк "Аналіз крові" (видавництво "Грані-Т")

Цією книжкою видавництво "Грані-Т" має розпочати серію з трьох текстів, які означатимуть "перезавантаження" літературного поетичного угруповання "Нова деґенерація": , Степан Процюк та Іван Ципердюк збираються з поетів перекваліфікуватися на есеїстів.Іван Андрусяк

Перший результат такої зміни профілю - "Аналіз крові" Степана Процюка.

Книжка складається з 20 замальовок-роздумів на різноманітні навколожиттєві, навкололітературні та навколополітичні теми. Єднає їх апелювання до інструментарію більш чи менш класичного психоаналізу. Цей текст є втіленням концепції письма як психотерапії в прямому сенсі цього слова.

Спроба окинути оком декілька фрагментів об´єктивної дійсності під незвичним кутом може привести до цікавих результатів.

Раптом виявиться, що "наші душі - це terra incognita" (с. 42), що "одержимість літературою не дає жодних індульгенцій ні на успіх, ні на талант" (с. 46), що щасливі сім´ї насправді "статичні та одноманітні" (с. 66), а для українського Нобеля з літератури не вистачає лише нагоди зібрати, помирити і солідаризувати між собою не солідарних письменників (с.138).

Характерною особливістю текстів є їхня чесність або ж ілюзія такої чесності - тут знати правду не судилося нікому, крім самого Процюка. Хіба лиш деякі есеї, як-то "Як розпізнати Катерину Білокур" (с.130-133), залишають по собі ніби післясмак чужої образи.

А може і ні: Процюк-бо написав, що "ніде немає такого криводзеркалля і підміни понять, як у альянсі медіа з культурою" (с.133).

Європейський словник філософій. Лексикон неперекладностей (видавництво "Дух і Літера")

Є слова, читати які так звично: принцип, душа, суб´єкт, дух, віра, сенс, соборність, образ, ідея, любити, задоволення. Правда ж, їхній зміст абсолютно прозорий?

Але в тому-то й справа, що - ні.

Французька науковець Барбара Кассен (Сорбонна) керувала абсолютно титанічною роботою - укладенням "Лексикону неперекладностей". Слово "неперекладності" вжили не тому, що слова взагалі перекладу не мають, а тому, що "за кадром" уваги перекладача зазвичай залишається купа нюансів, яким можна присвятити пару сотень сторінок посилань, але ж можна і не присвячувати.

Словник складається з 7 розділів, де розглянуто широку проблематику - від Політики до Етики, від Мови до Часу, від Буття до Естетики. В кожному розділі - багатоповерхові статті, кожна - з передмовою до проблематики того чи іншого слова взагалі та бібліографією.

До перекладу настільки складної праці долучили цілу команду перекладачів, науковим боком праці з української сторони керував Костянтин Сігов.

Словник надається до абсолютно постмодерного читання. Ним можна мандрувати так, як ви мандрували б тегами на улюбленому сайті - на початку кожної статті міститься перелік інших статей, які можуть зацікавити в цій темі. Сюди додайте хронічну багатомовність книжки та структуру тематичної енциклопедії.

На мою думку, це один із найвдаліших наукових проектів останнього часу. Врешті-решт, як мінімум інтригує книжка, що починається словами: "У багатьох відношеннях це видання, безумовно, є викликом".

 Ірина Славінська