«Поезія — це мить», — часто повторює Василь Герасим’юк. Мабуть, те, що передовсім відповідає, коли ставлять якесь трошки дивакувате запитання, що таке поезія, немовби хтось здатен відповісти однозначно. Автор, чия поезія не намагається творити міфи, розгадувати таємницю буття, відповідати часовим запитам чи модним тенденціям. Говоримо про рівень авторської мови, здатний кристалізуватися в таємницю, відтак — у вічність, залишатися актуальною позачасово і водночас у контексті часу. Автор, феномен чийого таланту — у магії звучання, що пориває зв’язок із життєвою даністю, вступаючи в площину метафізичну, однак не в її затінок повномірно. Навіть коли автор не читає поезії і не говорить про літературу, а говорить про будь-що в приватних колах чи культурних виступах, це вже — мов поезія. Таки щось у бесіді Василя Герасим’юка є направду магічного, не просто цікавого, навіть якщо мова зводиться до суто безпосередньої. І це вловлюється. І це талант — зуміти викликати повагу навіть у ситуативній розмові, ніби ненавмисно змусити когось мовчати і думати (говорю не про чиїсь приватні бесідування — причетні до літератури). Взагалі-то, автора варто не тільки читати, ще й слухати. З іншого боку, справа і в ерудиції Василя Герасим’юка, який, справді, як воїн на дарабі, — «ґазда в цих горах!» (с. 57).

Закономірно на початку 80-х минулого століття розгорнулася жива і виразна дискусія щодо літературних течій (чи не в журналах «Літературна Україна» та «Дніпро» найприкметніше зринала, тоді як у часописі «Вітчизна» літературознавець Володимир Моренець звертався до проблеми естетичного роздоріжжя нового покоління?), приналежності до шкіл чи угруповань: «метафоризму» [В. Герасим’юк, І. Римарук, Ю. Буряк ... ] та «сповідальництва» [В. Герасим’юк, П. Гірник, С. Чернілевський, Н. Тимчак ... ]. Як бачимо, автор, чия поетична збірка «Нерв Моґура» зринула в читацькому просторі нещодавно, має стосунок до течій не безкомпромісно, що зумовлено як світоглядними особливостями, так і художньо-стильовою специфікою творчості покоління вісімдесятників для початку. Зрештою, творча особистість — завжди невдоволена особистість, вічно щось шукає і прагне змінювати, вдосконалювати, як і вдосконалюватися, тому підлаштовуватися під чітко окреслені традиції поетичних шкіл чи диктатуру вимог не здатна, бо, для того щоб творчість постала джерелом рівноваги, — письменник «мусить мати повну свободу» (М. Євшан).

Повертаючись до новоз’явленої збірки, зауважимо, що її складають поезії, написані в різний період, а також окремі вірші із нездійсненого видання «Суха різьба» та не опубліковані раніше. Означуючи назву, заприкметимо, що при її відчитанні варто відштовхуватися від двох поезій, поданих напочатку та вкінці, орієнтовно суміжно за позицією (с. 13-15 та с. 150). 

У першій маємо метафізичний вимір поетичного. Біблійний епіграф задає апокаліптичний і водночас сакральний тон. Смерть Моґура, винесена як кульмінаційний зачин, сприймається формально з точки зору фізичного переходу, оскільки у світі, у якому жив Музи́ка, настільки виразний і чистий «легіт неба», що повернутися до приземленого засилля «дика» неможливо. Бо «повернення нема». Таким чином, поезія поєднує архаїку, біблійне переосмислення та тонку карпатську іронію [поезія «Замовляння»].

У другій добре відчутна фольклорна інтонація. Хлопчик, що на весіллях ставав біля музик, покликаний у світ задля великої мети, тож мати просить у Моґура, щоб навчив «малого» ремесла. Той кривляється, «бо не мала вдова // ні грошей, ні маржини — // мала доньку-відданицю, // килими-ліжники робили // і — на жердку». Однак справа тут не у віні, а в тому, що великий талант народжується не тільки завдяки здібностям, але й завдяки самопожертви тих, хто в нього повірив. 

Література — це свого роду діалог і пам’ять, тож у збірці наявна дещиця присвят:

1) с. 10-12 — Романові Киселюку [«Сходження»];

Примітка: невтомна праця поводиря, який «Вів сорок літ [1979-2019] на Говерлу // люд посполитий» невдячна. Але хоч вона і непомітна, та все ж знакова. Сходження в цьому разі не згадка про традицію походу в гори, а вірність покликанню.

2) с. 48-50 — Борисові Бунчуку та Василеви Корпанюку [«Дика груша», «Міф»];

Примітка: нести Сізіфів камінь не вирок, бо комусь цією втоптаною дорогою доведеться «йти і йти».

3) с. 54-58 — Богданові Гульчію [«Коломийська елегія»];

Примітка: історія з відрізку пам’яті, у якій особисті спогади переплітаються із суспільною долею, таким чином утверджуючи через мистецтво незламність українського духу, оскільки ці юнаки ще довго жили «з чорною ознакою» під крилом «Білого Птаха».

4) с. 59-60 — Богданові Гульчію [«Паломник»];

Примітка: уже стільки сказано про неминучість екзистенційної самотності митця, що додати щось в цьому разі, видається, марнотою марнот. 

5) с. 61-62 — Галині [«Босоноге дитинство» (апологія одного штампу)];

Примітка: і все ж, писав один класик, що всі ми родом з дитинства. Так само і Василь Герасим’юк.

6) с. 66-67 — Олександрові Сомику [«Пригадування»];

Примітка: «пригадування» трагедії лемків під тиском радянської системи.

7) с. 68 — Павлові Гірнику, коли не виходив на зв’язок [«Місцезнаходження»];

Примітка: справжня духовна зрілість не потребує зовнішнього визнання.

8) с. 74-75 — Ігореві Куриліву [««Аркан» на сцені»];

Примітка: цей вірш наприкінці має ключ до розгадки, бо ««Аркан» цей треба // танцювати просто неба».

9) с. 80 — Богдані Матіяш [«Перевтілення»];

Примітка: «перевтілення» як магічний стан буття, де зникає страх. Ця поезія народжується на стику міфопоетики карпатського простору та язичницької первісності. 

Також с. 85-87 — Петрові Кришталовичу [«Коломийська елегія»]; с. 93-94 — Юркові Саєнку [«Проникнення»]; с. 106 — Вікторові Морозову [Без назви]; с. 135-138 — Лідії Ріпецькій [«Коломийська елегія»].

У межах багатьох поетичних сегментів побутують дуальні опозиції, взаємопротилежні та водночас цілком взаємодоповнювальні, оскільки справа не в бажанні автора створювати атмосферу контрасту, притаманну здебільшого фанатичним поетам, що у фанатизмі позбавлені відчуття різноликості життєвої даності. Мова про такі поєднання, як-от: «початок — кінець», «правда — лжа», «свої — чужі», «скали — міражі», «сіють — жнуть», «не долітати — летіти», «буття — небуття — забуття — вороття», «мертві — живі», «темні — очищені», «сонце — місяць», «моє — твоє», «сьогодні — завтра», «верх — низ», «перший — крайній (себто останній)». До прикладу, в одній із поезій, просоченій гуцульсько-карпатськими мотивами та історичною проблематикою, пов’язаною з воєнною неминучістю, дараба символізує спільну долю людства в часі екзистенційних випробувань, «Звідси свої і чужі // кермують нашу дарабу // на скали і міражі, // перекидаючи барву // прапора, правди, лжі // в душі, себто в мережі» [поезія «Розговіння»].

Загалом, про тематично-ідейні домінанти поезій Василя Герасим’юка варто говорити крізь призму притчевості. Простіше: поезія цього автора притчева. Також ці вірші своєю ненав’язливою морально-етичною складовою та плавним містком між ліризмом та епічністю не схожі на чиюсь манеру письма (радше чиясь манера письма схожа на Герасим’юкову). Тож Василь Герасим’юк, у чиїй останній збірці немає мовно-стилістичних прогалин, залишається Василем Герасим’юком. 

Окрім сказаного, прикметно, що з-поміж поезій маємо можливість натрапити на ілюстративний матеріал — репродукції творів косівського художника Василя Бовича з циклу «Графіка в дереві», адаптовані не до тематично-ідейних контурів, як до світовідчуття Василя Герасим’юка та душевної налаштованості. Мова не про те, що автор народився в Караганді, живе і творить в основному в столиці, натомість серцем — на Гуцульщині, що її автентичний простір переосмислено на рівні не тільки естетичному, відтак органічно втілено в художніх параметрах творчості. Тому що поезія для Василя Герасим’юка не тільки мить, «на серпневому тлі // зорепаду // у серпневому місті, // де лиш мить, // тільки мить // для нас на землі, // а без неї // немає вічності» [із нездійсненого видання «Суха різьба»], а й вічність, що здатна пробиватися крізь час і простір. Тоді як різьба в цьому разі не ситуативна репрезентованість орнаменту на дереві з нагоди підготовки рукопису до видавничої справи — зв’язок поколінь, що особисто для цього автора вартує немало. Таким чином, таке гармонійне поєднання мистецьких світів означує синкретизм художнього мислення справжнього «аристократа української поезії» (І. Дзюба).

І все ж, інколи бракуватиме адекватного терпцю при очікуванні наступної поетичної збірки цього автора, бо, думається, коли читацьке середовище дізналося про «Нерв Моґура», зі внутрішньою втіхою, ніби давні гірські приятелі, у багатьох подумки зринуло: «Ми знов си здибали, Васи...» [із поезії «Застереження»].