За два тижні Ірванець знову заїде до нашого міста, але щоб довідатися, з якої причини, мусите дочитати розмову з ним до кінця.

Країна останнього шансу

– Почнемо з головного. Як гадаєш: те, що діється в нашій політиці, – це вже остаточний гаплик чи нашим далеким нащадкам все-таки пощастить трохи пожити в нормальній країні, яка водночас називатиметься Україною?

– Та ні, хочеться вірити, що гаплик цей – ще не остаточний. Я взагалі вже досить давно зробив для себе висновок, що Україна – це країна останнього шансу. Зрозумів я це, дивлячись один із безнадійних відбірних циклів до чергового чемпіонату з футболу. Наша збірна програвала або грала унічию, постійно тримаючись на третьому (непрохідному) місці, але в нас весь час, фактично до останнього матчу в групі залишався шанс: якщо ми оце виграємо в Німеччини, а Хорватія програє вірменам, то ми ще видряпаємось на друге місце, а потім через плей-офф і т. п. Отож в нас все одно залишатимуться шанси, а ми й надалі їх бездарно тринькатимемо. Це наша національна риса.

– Днями трохи галасу в «інформаційному просторі» наробила опублікована в «Газеті по-українськи» твоя відмова підписати Звернення української інтелігенції з приводу угоди про Чорноморський флот Росії, під яким першим стояло ім’я Оксани Забужко. Ти не погоджуєшся зі Зверненням чи з Оксаною Забужко?

– Не збираючись ні перед ким виправдовуватись, усе ж скажу, що журналісти «Газети по-українськи» вчинили негарно, присобачивши до мого коротенького інтерв’ю підзаголовок «У всьому винна Забужко». Якби ж то вона одна! Мене справді дратує і лютить позиція багатьох моїх друзів і знайомих, які в другому турі повелися на ті заклики і проголосували «проти всіх». Хтось уже назвав цей синдром «противсіхізмом». А тепер оно знову «маємо те, що маємо».

– Але чи ти справді вважаєш, що Забужчин, як і будь-чий інший заклик голосувати проти всіх вплинув на результати виборів? Тобто невже ти віриш, що самодостатній український народ взагалі звертає увагу на якісь там заклики якоїсь інтелігенції?

– Такі заклики йшли від дуже впливових осіб, і йшли публічно, линули з телеекранів. Крім нашого екс-президента, до цього ж закликав і екс-міністр оборони Гриценко, і ще чимало людей, чия думка важить для свідомого громадянина, який проживає в райцентрі чи й обласному містечку, і не має випрацюваної власної думки. Інакше звідки набігло тих аж понад 4 відсотки – цифра величезна, якщо порівнювати зі світовими прецедентами.

– Гаразд, а чи було б краще жити, якби президентом стала Ю. В. Т.?

– Думаю, рай на землі однозначно б не настав і ми також були б невдоволені. Але певен, що на 50-й день її правління ми б не мали такої ганебної угоди про ЧФ і таких заяв про Голодомор, і таких рішень про роль української мови, які маємо з цією владою.

– Ще на хвильку до Звернення. Воно мало на меті недопущення ратифікації угоди Верховною Радою. Інакше, мовляв, Україні загрожує розкол. Однак Рада угоду ратифікувала. То що тепер? Україна розколеться? І чи, зрештою, це не краще – відколоти від себе, скажімо, Донбас і Крим, ніж дочекатися, щоб лінія пройшла значно західніше, як у твоєму славнозвісному романі «Рівне/Ровно»?

– Як письменник я мав би в такому разі втішатися: мій роман тоді би передрукували багато де у світі. Але мені чомусь не весело. Я реально відчуваю дихання цього вітру роз’єднання, і воно, це дихання, не дуже приємне. Тож я особисто робитиму все, щоб цього не сталося.

Випускаю демонів з душі

– Після «Рівного» ти до «великих форм» не звертався. Але ходять чутки, ніби саме тепер знову пишеш роман. Який, про що?

– Це буде досить химерний текст, він має побачити світ до Форуму видавців у Львові, себто до вересня. Якщо казати образно, цим романом я «випускаю демонів з душі». А їх там накопичилося нівроку. Роман буде про смерть, про бачення, про видиме й невидиме. Більше не розповідатиму, дочекайтеся книжки.

– А що нового, так би мовити, на ниві драматургії?

– Після роману хочу сісти й докінчити п’єсу, яку почав кілька років тому. П’єса ця про українську діаспору в Америці, і вся її дія (дві дії) відбувається на українському цвинтарі десь у США. Назву я вкрав у режисера Серджіо Леоне: «Якось в Америці». А загалом, особисто мені дико бракує сучасної драматургії, актуальної і живої. Тому й мушу затуляти ці дірки власним тілом.

– Ще одна твоя іпостась – перекладач. Які у цієї іпостасі найближчі плани?

– Як у тому старому анекдоті: я б тоді ще й трішки шив. Я теж трішки шию – маю на сьогодні сім книжок перекладів з російської, білоруської та польської мов. Невдовзі знову буду в Чернівцях, у товаристві чудового білоруського письменника Уладзімера Арлова, збірку прози якого «Реквієм для бензопилки» я теж переклав. 20 травня ми з ним відкриватимемо поличку білоруської літератури у «Букіністі». Щиро всіх запрошую. Арлов читатиме по-білоруськи, я по-українськи, і ми з ним обоє докладемо всіх зусиль, аби не знудити вишукану буковинську публіку.

– Тільки не ображайся, але ти – людина віку вже не дуже юного, натомість енергія з тебе так і пре. Звідки ти її береш? Таке враження, ніби ти від усього отримуєш насолоду.

– Життя насправді прекрасне, і з віком це відчуття загострюється, принаймні в мене – саме так. Насолоду отримую від спілкування з друзями, зі студентами в Острозькій академії, де трохи викладаю, від поїздок світом (а я багато мандрую), від страв і напоїв, від книжок і музики. А ще часом спілкуюся з Буддою. І це теж приносить задоволення.
Олександр БОЙЧЕНКО

ВОЛОДАРЕВІ ПЕРСНЯ
«…єдиним джерелом влади
в Україні є народ».
Стаття 5 Конституції України.

Як ти пишався собою й народом!
Чувся і гідно, і гордо.
Йшов ти дорогою, гобіте Фродо,
Ось і зайшов аж у Мордор.

Бо не навчився ти махлювати,
Щира душе й безборонна.
Думав за Ґендальфа голосувати,
Вийшло, що за Саурона.

Стисни розпуку ридаючим горлом,
Стисни печаль і жалобу.
Хто в опозиції? Там тільки Горлум
І павучиха Шелоба.

Хто розірве зачароване коло?
Хто захистить і пригорне?
Гобліни, орки і тролі навколо,
Але нема Арагорна!

Швидко ж ми все їм простили й забули!
Он вам для пам’яті знову
Заборонити хочуть назґули
Гобітську пісню і мову!

Та не забули казли і уроди,
Те, чого б’ються заради –
Є ще у тебе, гобіте Фродо
Перстень Верховної Влади!

Станем пліч о пліч, покажем натомість,
Що ще не повне г..но ми!
Може і справді прийдуть на поміч
З заходу ельфи і гноми?

А як не прийдуть – то й ну їх, противних!
Нічого нудити світом,
Стисни меча – й хай дельфійський світильник –
Тризуб у темряві світить!

Олександр Ірванець