Нещодавно трапився мені на одному літературному порталі підсумковий огляд - чим відзначилися провідні українські письменники за минулий рік. Якщо вірити оглядачеві, «топ-десятка» української літератури впродовж року грала, співала, стрибала в ополонки, подорожувала, хуліганила, балотувалася в депутати - словом, провадила вкрай насичене світське життя, чим і заслужила собі місце в новинах. Приміром, аз многогрішная, на думку оглядача, торік цікавила країну перш за все тим, що втрапила до списку 100 найрозпальцьованіших, перепрошую, «найвпливовіших» жінок України (ще б пак - там же разом із дипломом такі гарнесенькі ґламурні конвертики розсилали, і від Vertu, і від антикварних бутіків, один навіть зі стразиками!..). Малозрозумілою скоромовкою, щоправда, згадано ще й якісь іноземні рейтинги, до яких Забужко також потрапила, але то вже класом нижче: не прикольно.

Головне ж, що в погоні за «стразиками» літературний оглядач загубив ту єдину подію, яка й робить письменника вартим громадської уваги, - вихід нової книжки. Просто не згадав узагалі. Отакоє-от, як казала одна донецька вигнанка вісім років тому, коли ще здавалося, що між так званою політичною елітою та освіченим класом в Україні лежить незглибима прірва.

Сьогодні так уже не здається. І ось це вже не жарти.

Час визнати очевидне: за минулі вісім років Україна обвально подурнішала. На свіже око, навіть після недовгої відлучки наш інформпростір справляє враження алкогольної вечірки у школі для розумово неповносправних: звідусіль гримить підліткове «ги-ги-ги» - ги-ги, [Президент Віктор]Янукович знову щось ляпнув! ги-ги, Femen знову показали цицьки! ги-ги, дві депутатки засперечалися в ефірі, хто з них більша проститутка.

Життя країни фіксується вже виключно в режимі таблоїда, як у тому літературному огляді: безглузді новини мерехтять, як лампочки, смисл підставляйте самі... На цьому тлі ув´язнений[колишній голова МВС Юрій] Луценко з його двома сотнями прочитаних за рік книжок та власноруч написаними статтями виглядає коли не інтелектуалом, то принаймні політиком у словниковому, а не в українському значенні слова, - і саме тому ним практично ніхто не цікавиться: не прикольно.

Це все, зрозуміло, не за один день відбулося. Процес нашого отупіння йшов по наростаючій, і пов´язувати його слід, гадаю, не стільки з загальноцивілізаційними тенденціями - а така тенденція є, в постінформаційну добу «дурнішають» усі нації, тільки різними темпами, - скільки, насамперед, таки з новим, від осені 2004-го, модусом публічної політики. Доти-бо вона в нас лишалася «по-радянськи» закритою - на людях наші урядовці говорили так, як вивчились «по-писаному», і про їхній справжній культурний рівень та світоглядові горизонти суспільство в масі своїй могло хіба здогадуватися, - саме тому шоком став свого часу для нації Кучмаґейт: відкриття, що президент і міністри у нас розмовляють, як вантажники під гастрономом, потрясло всіх. А невдовзі тим «вантажницьким матом» загомоніла й київська вулиця, за прикладом своїх державців також більше «не фільтруючи базар»...

Коли після Майдану-2004 політичний клас розсівся в телевізорі й заговорив «своїми словами», як у західних демократіях, то попервах - досить довго - інтрига трималась на масовій вірі, ніби цим людям дійсно є що нам сказати. Їх слухали, намагаючись співвіднести мовлене ними - навіть коли то були похабні анекдоти про зайчика й білочку - з долею країни.

Так непомітно гопницький дискурс міжкланових олігархічних «махачів», де на публіку виграє той, хто найбільш прикольно «засадить» опонентові, заволодів умами освіченого прошарку. Десь до середини 2008 року той іще опирався - в інтернеті ще точилися дискусії незрівнянно змістовніші, ніж у парламенті, і таки справді про долю країни. Але цей віртуальний Гайд-парк поліг під навалою армії штабно-партійних «тролів».

Далі працював уже «кумулятивний ефект»: те, що ще недавно здавалося немислимим - трамвайне хамство в ефірі, образливі прізвиська, вся ця мова ненависті пролетарських кварталів, - запруджуючи інформпростір, поступово вводилося в норму й переставало шокувати. Країна вирівнювалася на мірку своєї «політичної еліти».

Так «вони» перемогли. Замаскувавши свої приватні інтереси під національні, «вони» зрештою натягли на голову цілій країні свої унітази - з усім їхнім вмістом.

Я ладна припустити, що автор згаданого вище «літературного огляду» страшенно б образився, якби йому сказали, що з нього такий самий журналіст, як із Януковича - президент. Що вони обоє працюють на ту саму систему. Але так воно є, і в цьому вся штука. Це президентство - найпряміший, найлогічніший і найнаочніший наслідок утвореного в країні інтелектуального й ціннісного вакууму - як поплавок, випорслий зі смислової пустоти. І популярна інтеліґентська забава «хто крутіше копне Януковича» - це по суті та сама гра на пониження, в піддавки. Адже на тлі нашого Президента тільки лінивий не почуватиметься Айнштайном, і по-справжньому щиру лють він може викликати тільки в тих, хто впізнає в ньому себе - як у карикатурно побільшеному дзеркалі.

Єдине, що можна (і треба!) реально протиставити цим гнилим тенетам, що обплутали українське суспільство і проросли йому в мозок і душу (шлях аж ніяк не найпростіший, але тут саме той випадок, про який росіяни кажуть «простота хуже воровства»!), - це нарощування інтелектуального спротиву. Лише коли суспільство стане кращим - освіченішим, шляхетнішим і мудрішим від своїх жалюгідних злодійських «політеліт», - вони відлущаться від нього, як присохла кірка бруду від здорового тіла. Але для цього треба спочатку перестати їх наслідувати.

Читаймо книжки, панове...

Оксана Забужко