За всі часи бувало так, що, попри наявність офіційної думки про ту чи іншу модель вітчизняної історії, а також без огляду на цілий штат науковців, письменників та інших представників ідеологічного цеху, покликаних цю думку відстоювати перед кожним новим поколінням читачів, обов’язково з’являлися «невіруючі» одинаки, які пропонували власний погляд на наше минуле. Здається, «невіруючий» Микола Хомич — саме з таких.

«Простір Х, або Територія брехні» київського лікаря — це своєрідна панацея занадто популярному в літературі останнього часу жанрові альтернативної історії. Справді, таке у нас могли б написати (і пишуть) Андрій Кокотюха і Антон Фрідлянд, Симона Вілар і Марина Гримич. Київська Русь, стародавня романтика–екзотика, а також кохання — між князем Володимиром і Рогнедою, Ярославом Мудрим і його нареченою, шведською принцесою Інгигерд, — чим не звична схема просування давньої історії у нинішні малописьменні греки. У чому ж суть цієї прози? Здається, не лише разючу різницю між історичним і фольклорним літописанням, яку на прикладі, зокрема, скандинавських саг і неоковирної «Повісті временних літ», дається відчути у романі «Простір Х», вільно буде поставити в художню заслугу його авторові.

Отже, це навіть не альтернативні ігрища шлюбних жаб на жанровому полі нинішньої історичної прози, це мало не приватне розслідування суто приватною особою (хоча автор «Простору Х» має за творчою душею пару–трійку романів і збірку «гоголівських» оповідань) у галузі офіційної науки. Будучи лікарем за фахом, він разом зі своїми героями (у тому числі сучасними киянами, що взялися допомогти зайшлому на футбол скандинавові відновити його родовiдну) напрочуд дбайливо і ретельно простежує всі причинно–наслідкові зв’язки прадавньої «родинної» історії, коли всі майбутні «слов’янські» царі–королі–воєводи мали в дружинах–бабцях–тещах осіб варязького роду–племені. Іншими словами, коронованих зайд. Але навіть не ця давно відома «скандальна» складова історії Київської Русі тішить замулене око автора сих рядків (особливо після редагування ним історичної белетристики про цю саму «древнерусскую тоску», а також перегляду російської мультиплікаційної продукції, присвяченої патріотичній історії «слов’янського» краю). Річ у тому, що «Простір Х» — це дійсно актуальний формат ревізії минулого, без жодних постмодерних викрутасів, надміру патріотичної риторики і переборщення з авантюрною складовою сюжету.

По–друге, зовнішній вигляд книжки. Чи пак, культура її видання. Ну, тобто розкошування всіх можливих рецепторів тіла й духу, якого зазнаєш, беручи в руки цей справжній шедевр поліграфії. Приємно тримати в руках, знов–таки згадуючи панський багатотомник самогубного класика, виданого діаспорою і затиснутого за «незалежних» часів у дві грубезні книжки щільного змісту–форми. Чесно кажучи, досі віддаєш перевагу одному–єдиному томові з того п’ятитомного пам’ятника перед наступною радписівською сірістю, хоч так і не дізнавшись через це, що там було, у решті книжок товариша Карка. Здається, так само тепер, прочитавши роман Миколи Хомича, можна дізнатися зміст попередніх десяти серій «Історії України–Русі» Грушевського, не розкриваючи рота на касі. Якщо навіть це адаптація, то наразі вже не офіційного, як це у нас буває, а суто приватного, «живого» зразка, яка, чесно кажучи, залишається єдино прийнятним жанром пізнання історії.

Ігор БОНДАР–ТЕРЕЩЕНКО