Українські втрати в такому разі будуть дуже великими. Ненапад відкине нас на кільканадцять років назад, і у такому стані Україні доведеться жити багато-багато років вперед.

Це буде виявом високої гри. Гри на страх, російською рулеткою із завжди одною кулею в багатозарядному револьвері.

Якби їм щось помутнилося і вони все ж напали би, то Україна відразу стала б іншою – справді великою і вічно вільною гарною країною, населеною світлим і конкретним народом. Україна відбулася би як повноцінна держава. Нам цього бракує. Бо що ж то за країна, на яку ніхто ще не нападав. Державу і націю у таких умовах зробити практично неможливо. Кримська кампанія не може вважатися нападом, бо ніхто за нього особливо не потерпав, баба з воза - коням легше. Та й зроблено все було достатньо чисто і делікатно. Краще би напали. А так ми просто такі, як треба – опущені і зашугані. Як хлопчики-відмінники, які, йдучи по хліб, передбачливо заховали копійки у шкарпетку, бо знали, що десь дорогою можуть зустрітися хулігани. Хулігани справді були, сказали, що їм потрібні копійки, обшукали кишені, забрали якийсь дешевий перочинний ножик, але копійок у шкарпетці так і не знайшли. За всіма правилами війни – це наша перемога, ми купимо хліб і батьки нічого не будуть знати про те, що відбувається на вулиці. 

Але насправді нічого доброго у цьому нема. Такі дії супротивника консервують погані стани.

Передовсім – пролонгований страх. Страх який хоч-не-хоч породжує втому, виснаження і апатію. А ще з’являється віра в те, що супротивник, який налякав, не такий уже поганий, бо міг би не тільки налякати. А ще вселяється хибне враження про те, що ми таки все контролюємо, все зробили правильно, тому залишилися практично недоторканими. І химерну ілюзію, що усі готові віддати все своє, лиш би допомогти нам не віддавати більше нічого. І тепер слід ще довго, заки не виростеш, і потому ще довше, щодня жити з думкою про хулігана, який може нарешті добратися до шкарпетки, щось звідти витрусити, ще й при цьому розбити ніс. І той страх втрати копійок, розбитого носа, замащеної сорочки поселяється всередині, переплівшись із людинолюбними мотивами, що могло би бути і гірше, якби він захотів. Той страх керує усім життям, поступово обростаючи раціоналізацією і самолюбуванням, бо все вдається. Він примушує змінювати маршрути, перебігати небезпечні ділянки, уникати зустрічі всіма способами, вигадувати сотні байок для себе, для близьких, для потенційних супротивників. Він змушує постійно виправдовуватися і робити не те, що б хотів. Рано чи пізно починаєш любити свою обережність, вигадуючи все нові і нові ходи у схемах, які видаються бездоганним контролем ситуації.

Коли до такого доходить, то краще, звичайно, вийти із зачарованого кола і дізнатися, що таке зламаний ніс. Пересвідчитися, що він далі залишається носом, що від цього світ не перестає бути світом, перестати врешті боятися, що хтось несправедливий може вдарити по твоєму носі. Вийти за межі того переляку, коли уявлення про те, як може чи має бути, не дає відчути радості від того, що є.

Звичайно, що більшість серйозних поворотів долі не залежить від персональної волі. Ніхто собі не вибирає шляху, на який виганяють. Вибрати можна тільки те, як себе відчуваєш і поводиш на вимушеному шляху. Я бачив людей, яких несподівано забрали до Сибіру. І бачив людей, які сподівалися, що їх заберуть, а їх не забрали. Перші втратили все, але зберегли і набули багато важливих речей. Другі зберегли і набули багато важливих речей, але втратили все.

Краще втратити ляк, ніж весь час побоюватися. Краще би вони напали…