Треба визнати, що таких журналів тепер уже нема. Він був хоч і дитячий, і популярний, але надзвичайно серйозний. Майже у кожному числі були одна-дві зоологічні статті, які порушували поважні наукові проблеми і подавали багато важливої інформації. Щоправда, журнал від цього не переставав бути дуже радянським. Йшлося навіть не про пропагандистські фрагменти, а про систему наголосів, науково замовчуваних тем, а найважливіше – нав’язування такого способу мислення, що все можна збагнути і пояснити, що є такий світогляд, тримаючись якого неможливо грубо помилитися, і навпаки – існують базові світоглядні хиби, які навіть значні відкриття не дають шансу потрактувати правильно. Дуже характерною рисою «Юного натураліста» було те, що усі вагомі нерозв’язані екологічні проблеми двадцятого століття були зосереджені у Західній Європі і Сполучених Штатах (правда, чомусь нічого не згадували про Канаду і Фінляндію), натомість Радянський Союз, країни соціалістичного табору і навіть молоді країни Африки і Азії були тим природнім раєм, який людство могло би втратити, якби не переміг соціалізм. А ще редакція і автори намагалися якнайменше згадувати про досить нову, дуже інтенсивну біологічну дисципліну – етологію, науку про поведінку і психологію тварин. Було зрозуміло, що з нею ще не визначилися, що у ній може бути щось небажане і загрозливе. Підозрюю, що через гру. Бо етологи з’ясували, що кожній тварині, окрім комплексних потреб поживи, розмноження, відповідних умов життя, безсумнівно необхідна гра. Гра, ніяк не пов’язана з поживою, розмноженням, територією і природними ворогами. Гра заради гри. До того ж, гра інтелектуальна. Здається, саме це і було тією частиною етології, яка робила її засекреченою дисципліною.

І в той самий час – у єдиному доступному попсовому журналі «Кобєта і жицє» на сторінці «Пльоткі о панах і панях» я вичитав інформацію, яка насправді була кітчовим виявом етологічної науки і метафізики. Якась пані на Заході виявила, що її кіт є, правдоподібно, втіленням душі Ференца Ліста. У нього були такі самі бородавки, як у Ліста (щоправда, прикриті густою шерстю), і він починав себе дивно поводити, коли пані грала Ліста на домашньому фортепіано.

Я б не знав, пощо мені такі знання, якби не останні світові події. Вся ця суміш науки, псевдонауки, пропаганди, медійних сенсацій і засекреченості аж тепер уклалася в моїй голові у струнку белетристичну концепцію.

Отож, моя версія є такою. Путін – не те, щоб втілення, але споріднена душа Сталіна. Сталін був унікальним чоловіком у тому сенсі, що страшенно цінував людський розум. Тобто свій розум. Він видавався йому видатним і таким, який може гратися світом не гірше, ніж розум Творця. Бо – йому так здавалося – Творець сам грався і дав знаки, які дозволяють гратися тим, хто може їх правильно відчитати. Гра розуму досягає такої вартості, біля якої жодна пожива, розмноження і територія виглядають примітивним призначенням примітивів.

Сталін прийняв виклик на гру. І вибудовував її довго, складно і з насолодою. Большевистські ідеї і особливості ментальності російського народу він використав у своїй персональній грі так, як дельтапланерист враховує напрям вітру. Гра вдавалася. В кожному разі мусимо визнати, що та конфігурація Старого Світу, яка існує тепер, є, крім всього іншого,  ще й сталінською конструкцією. Не кажучи вже про Нюрнберзький процес і стійкі ментальні конструкції. Сталінові не все вдалося, але це не надто важливо, бо добра гра завжди розрахована на терміни, набагато триваліші, ніж життя людини. Але насолода від гри в такому разі стає ще більшою. Сталін, зневажаючи усі розуми, які були довкола нього, заклав у всі свої незакінчені конструкції певні маркери, знаки і позначки, знаючи, що колись з’явиться голова, яка зможе осягнути велич його гри, відчитати знаки і гратися далі. Такий час нарешті настав. Маю підозру, що Путін якраз той, який настільки захоплювався саме елементом гри у сталінській діяльності, що сам налаштувався на неї. Принаймні, він може бути тим, хто, немов великий археолог, отримав неймовірне задоволення від того, що знайшов залишені знаки, розшифрував послання, ще й повірив, що той, хто їх залишив, знав, що такий археолог прийде і зрозуміє, як прекрасно можна погратися далі. Як гарно можна комбінувати вгадані ходи. Навіть якщо вони консервують гру до наступного раунду. До наступного втілення і прочитання. Усі супровідні речі і явища – тільки правильно врахований вітер.