Коли тобі дванадцять, спробуй відповісти, що найважче: тривалий час постояти босоніж на снігу, розв’язати складну математичну задачку чи вміти домовлятися із власним сумлінням заради досягнення заповітної мрії?

Можливо, просто постояти на снігу – чи не найлегше з усіх завдань. Однак у Великому Місті, до якого прагне поїхати на навчання Ірма, головна героїня книжки «День Сніговика» Дзвінки Матіяш, сніг – найнебезпечніше явище. У наукових лабораторіях Великого Міста вчені вже багато років поспіль напрацьовують механізми його знищення. Людей, які все ще бачили сни та не боялися снігу, спроваджують у спеціальний «сірий будинок», де лікування скидається на тортури. І всі однокласники Ірми кричали від жаху, коли інспектор одного дня привіз до школярів Медового міста спеціальний ящик зі снігом, щоб кожен із учнів міг пройти тест. Та Ірма чомусь не закричала й стояла на снігу так довго, що інспектор силоміць вирішив везти її на лікування до Великого міста. Так, саме туди, де розташована омріяна Особлива математична школа, адже дівчинка мала прекрасні математичні здібності!

І все ж Ірмі щастить. Дівчинка настільки успішно складає тест у математичній школі, що сам директор дає їй спеціальні таблетки й радить неодмінно закричати, коли проходитиме чергову перевірку снігом. Можливо, маленька домовленість із сумлінням заради здійснення великої мрії – це зовсім «не злочин»? Що вирішить Ірма, ступивши вдруге на сніг («Директор дивився на неї підбадьорливо, він не був позбавлений любові, але він обманював і боявся…»)? Щоб дізнатися про вибір героїні й про все, пов‘язане зі снігом, кольорами, нашими снами, варто читати книжку, адже переказувати фабулу/події – справа не дуже вдячна.

Далі – для дорослої аудиторії. Хоч і є загроза отого «директорського синдрому», та все ж…

Літературна агенція «Discursus» започаткувала в серпні 2014 року нову для себе видавничу серію «Підліткова література». Серед трьох перших книжок – і «День Сніговика». Я б радила її наймолодшим підліткам вікової категорії «11+». У романі є добре прописані психологічні сцени; розлогі описи снів персонажів як характеристики їхніх переживань добре взаємодіють із соціальною тематикою твору, адже у книжці йдеться про тоталітарний устрій країни (приклад Великого міста) та життя дитини в цій системі. Діти тут доволі різні, як і має бути. Скажімо, на прикладі сім’ї мами Лади показано три особистості: чотирнадцятилітній підліток Барб, який готується до Школи для Наближених і щохвилини піклується про свою ідеальну репутацію, його дванадцятирічна сестра Барбі та геть «нетиповий» для системи дошкільник – Малий. А нетиповий він тим, що потай любить сніг, бачить сни, знає кольори – робить усе те, що системою заборонено.

Якщо є тоталітарна система, то мусить бути й тиран. А він таки є, хоча скидається більше на якогось комічного недолугого персонажа з неприхованими дефектами мови. Макабрій Найбільший страшенно боявся пророцтва, де сказано, що одного дня прийдуть троє й «виліплять істину зі снігу». З’являється тиран у тексті не так часто, читачеві бракує часу скласти про нього якесь враження. Відчувається певний дисонанс між системою, що десятиліттями вирощувала таких собі «барбів», інспекторів, виконавців тортур та між тим недолугим створінням Макабрієм. Здається, що текстові бракує якоїсь передісторії. Не впевнена, чи 12–14-літнього підлітка переконає дещо комічна істота, що навіть пророцтво як слід «жрожуміти» не може.

Натомість пропоную поглянути, як цю тему розкривають письменники поза Україною, зокрема американська авторка Лоїс Ловрі у романі «The Giver». Українською книжка поки що не перекладена, а німецькою мовою назву розтлумачено як «Хранитель пам’яті», що дуже влучно відповідає змістові.

Ідеальний світ, в якому живе підліток Джонас (або Йонас), позбавлений болю, страждання, бідності, навіть несприятливих природних явищ. У суспільстві діє закон рівності: від уже заздалегідь запланованої кількості дітей у сім’ї до абсолютної однаковості домашнього побуту й одягу. Розрізняти кольори та бачити сни також заборонено, і для цього люди щоденно вживають спеціальні пігулки (подібний прийом використовує у своєму тексті Дзвінка Матіяш, адже у «сірому будинку» її героїню, Ірму, також годуватимуть таблетками, умертвляючи психіку підлітка). Отже, перед читачем постає суспільство ідеально керованих людей. Їм заборонено знати минуле, а от обраному Хранителю спогадів це знати не лише дозволено – це його професія. Завдання Хранителя полягає у передаванні знання своєму наступникові – учнем Хранителя спогадів стає Джонас. Що більше юнак дізнається про історію світу й учиться бачити справжню реальність у кольорі (тут значення пряме й переносне), його внутрішній бунт проти штучного устрою зростає. Одного дня хлопець наважується на втечу й успішно перетинає кордон ідеального світу, але чи вдасться вижити Джонасу на тій «чужій» для нього території – питання Лоїс Ловрі лишає відкритим.

Натомість «чужа» територія для Ірми – це Велике місто, що в одну мить перетворюється на тісний карцер. План порятунку дівчинки зріє ззовні, адже протистояти самостійно героїня навряд чи здатна. Про так званий зовнішній момент і про «Того, хто посилає все» мені б хотілося поговорити детальніше.

Екологічна катастрофа, яка назріває у Великому місті, тісно пов’язана з катастрофою гуманітарною. Маємо справу з дитячим фентезі, от тільки елемент казковості тут подається в релігійній площині. Вдаючись до прийому притчі, або іносказання, авторка сміливо застосовує біблійні сюжети. Скажімо, як із образом прабабусі П’ятниці: тут є і покликання на Великомученицю Параскеву як заступницю всього жіноцтва, і на Страсну П’ятницю як день тижня, коли настала земна смерть Христа. Обидва значення П’ятниці у романі «День Сніговика» збережено.

Можна було б дорікнути авторці, що в її книжці забагато ритуалів: прощання з мертвою людиною, оладки на вечерю в останню п’ятницю місяця як данина пам‘яті… Та все ж алюзії на євангельське оповідання про Таємну Вечерю, коли Ісус розламує хліб і дає своїм учням зі словами «це чиніть на спомин про Мене», досить промовисті щодо героїні-П’ятниці. Адже незадовго до смерті жінка навчає онуку Ладу пекти оладки на згадку про неї: «Дитино, печи на спомин про мене мої оладки. Оті, гарбузяні. І навіть як у тебе не буде гарбуза, все одно печи оладки. Щоп’ятниці. Не забувай. (…) Я тоді зможу тобі допомогти більше».

Аспект людської пам’яті, як бачимо, цікавий, і поле інтерпретацій може бути доволі широке. Остання ремарка, яку мені б хотілося неодмінно озвучити, – це дати написання роману «День Сніговика»: 25 січня – лютий 2014. Отже, з моменту написання та друку книжки минуло зовсім небагато часу. Сучасний підліток неодмінно віднайде в тексті якісь свої асоціації, що матимуть стосунок до зими чотирнадцятого року. І чомусь геть не хочеться приписувати книжці штамп «бестселер». Хочеться, щоб читач сам, без «директорських пігулок», зміг упоратися з власними думками та висновками.

Тетяна Мельник

Від БараБуки

Днями я проковтнула, вибачте, прочитала «Казки барда Бідла» Дж. К. Ролінґ. Надибала цікаву штуку. У передмові до книжки відьомських казок вона пояснила, чим казки для чарівників відрізняються від казок для «маґлів»: у казках для звичайних людей герої чомусь чекають, як їх хтось порятує (Білосніжка, Спляча Красуня, Рапунцель, наприклад). А в «магічних» роблять щось для порятунку самі! А потім я перечитала «День Сніговика» й замислилася… Тут персонажі й навіть головна героїня Ірма лише ТЕРПЛЯТЬ і чекають із неба кісточки, тобто, гав! – із моря погоди замість щось робити для врятування свого життя й своїх близьких. Усі вони сидять склавши лапи, тобто руки. Персонажі бездіяльні, всі події відбуваються незалежно від них самих. Життя рятівниці Ірми залежить від того, чи регулярно печуться оладки з гарбуза й чи правильно й швидко плетуться шарфи-обереги, а сама вона нічого не може зробити для порятунку всього сірого світу. Виходить, наче єдиний вихід для тих, хто живе в тоталітарній зграї, тобто, гав! – суспільстві, – це мовчати й чекати, а не діяти?! Я за те, щоб читачі цієї книжки хотіли змінювати майбутнє, щоб не були білосніжками й сплячими красунями та красенями  Гав