Я взяла її до рук у період, коли почала помічати дивну річ: моє тіло ніби висловлювало свої емоції болем, воно «жило емоційно-свідомим» життям. Розмовляло зі мною, протестуючи…Перед певними зустрічами з’являлося внутрішнє напруження, після розмов із деякими людьми - виснаження, а необхідність виконувати рутину, справи, що не відповідали моїм уявленням про роботу, буквально викликала фізичний дискомфорт.

Здавалося б, нічого критичного не відбувалося. Ніхто не завдавав тілу фізичного болю. Але організм сигналізував, що людина занадто довго ігнорує власні потреби. Саме тоді книга Габора Мате стала для мене не просто черговим нонфікшном, а поясненням того, що я відчувала.

Подруга приїхала і привезла цю книгу, яку взяла в дорогу на потяг. Так книга потрапила «вчасно» до мене.

Автор філігранно досліджує зв’язок між хронічним стресом, пригніченими емоціями та фізичним здоров’ям. Він показує, що наше тіло чітко реагує на те, що ми роками відмовляємося визнавати: токсичні стосунки, невміння встановлювати особисті кордони, постійне бажання відповідати чужим очікуванням і життя всупереч собі. Найбільше вразила думка, що тіло іноді карає людину болем чи втомою, бо намагається захистити людину, коли психіка вже не може впоратися, коли тотальне ментальне виснаження. Часто саме фізичні симптоми стають останньою спробою організму сказати: «Зупинися. Так більше не можна. Міняйся. Міняй ставлення до проблем. Перезавантажуй свідомість. Дій».

Після прочитання почала уважніше ставитися до своїх реакцій. Якщо раніше намагалася переконати себе, що «треба потерпіти» або «нічого страшного», то тепер частіше ставлю собі запитання: чому моє тіло так реагує? Чого я зараз не хочу визнавати? І дуже часто відповідь є очевидною. Вміти домовлятися «самим із собою» це необхідність.

Книга відкриває читачеві можливість спілкування зі своїм тілом, вміти чути і розуміти самого себе. Водночас важливо зазначити, що окремі висновки Габора Мате щодо причинно-наслідкового зв’язку між емоціями та деякими захворюваннями залишаються предметом наукових дискусій. Саме тому я сприймаю цю книгу не як медичний довідник, а як можливість глибше зрозуміти себе та навчитися уважніше ставитися до власного внутрішнього стану. Для мене книга є своєрідним нагадуванням про просту, але важливу істину: тіло ніколи не мовчить. Питання лише в тому, чи готові ми його почути, поки воно ще говорить тихо, а не кричить через біль. Наразі, рекомендую «Коли тіло каже “Ні”» кожному, хто хоче краще зрозуміти себе, навчитися чути власні потреби й будувати життя, у якому не доводиться постійно зраджувати свої відчуття. Перезавантажити своє життя і навчитись «чути» своє тіло.