Re: цензії
- 20.01.2026|Ігор ЧорнийЧисті і нечисті
- 18.01.2026|Ігор ЗіньчукПеревірка на людяність
- 16.01.2026|Тетяна Торак, м. Івано-ФранківськЗола натщесерце
- 16.01.2026|В´ячеслав Прилюк, кандидат економічних наук, доцентФудкомунікація - м’яка сила впливу
- 12.01.2026|Віктор Вербич«Ніщо не знищить нас повік», або Візія Олеся Лупія
- 12.01.2026|Микола ГриценкоВитоки і сенси «Франкенштейна»
- 11.01.2026|Тетяна Торак, м. Івано-ФранківськДоброволець смерті
- 08.01.2026|Оксана Дяків, письменницяПоетичне дерево Олександра Козинця: збірка «Усі вже знають»
- 30.12.2025|Ганна Кревська, письменницяПолотна нашого роду
- 22.12.2025|Віктор Вербич«Квітка печалі» зі «смайликом сонця» і «любові золотими ключами»
Видавничі новинки
- Олександр Скрипник. «НКВД/КГБ проти української еміграції. Розсекречені архіви»Історія/Культура | Буквоїд
- Анатолій Амелін, Сергій Гайдайчук, Євгеній Астахов. «Візія України 2035»Книги | Буквоїд
- Дебра Сільверман. «Я не вірю в астрологію. Зоряна мудрість, яка змінює життя»Книги | Буквоїд
- Наомі Вільямс. «Пацієнтка Х, або Жінка з палати №9»Проза | Буквоїд
- Христина Лукащук. «Мова речей»Проза | Буквоїд
- Наталія Терамае. «Іммігрантка»Проза | Буквоїд
- Надія Гуменюк. "Як черепаха в чаплі чаювала"Дитяча книга | Буквоїд
- «У сяйві золотого півмісяця»: перше в Україні дослідження тюркеріКниги | Буквоїд
- «Основи» видадуть нову велику фотокнигу Євгена Нікіфорова про українські мозаїки радянського періодуФотоальбоми | Буквоїд
- Алла Рогашко. "Містеріум"Проза | Буквоїд
Літературний дайджест
Юрій Андрухович: І навіть не помоляться...
"Відмовляючи реальній та потенційним жертвам агресії в озброєнні, деякі західні країни не припиняють озброювати самого агресора", - Юрій Андрухович, спеціально для DW.
Із самого початку російської агресії (до речі, днями їй виповнився рівно рік) ми в Україні чули тверді запевнення країн Заходу в тому, що їхні армії воювати за нас не будуть. Зрозуміло, що Путіна цей регулярно повторюваний месидж не міг не надихати на все зухваліші дії. Воєнна ескалація на Донбасі та терористично-підривні акти в інших реґіонах нашої країни стали можливими головним чином тому, що Захід не відреаґував з достатньою рішучістю ще рік тому. "Ми захищали б вас, якби Україна була членом НАТО", - казали нам. "То прийміть нас до НАТО", - казали ми. "Не приймемо, бо тоді нам доведеться вас захищати", - чули ми у відповідь.
Що ж, цілком непогана логіка. Її наслідки на сьогодні - це передусім десятки тисяч загиблих як з українського, так і з російського боку і - окрема стаття - три сотні пасажирів і членів екіпажу малайзійського Boeing. А ще - близько мільйона втікачів і зруйнована вщент інфраструктура дуже важливого реґіону на Сході Європи.
"Пряме заохочення до дальшої агресії"
У травні минулого року я брав участь у публічній дискусії на одній з берлінських сцен поруч із Адамом Міхніком. Мені дуже добре запам´ятались Адамові слова про те, що "Захід має право і може не висилати в Україну свої танки, але не мусить на цьому так часто і вперто наголошувати - Путін сприймає це як пряме заохочення до дальшої агресії". Адам Міхнік, звісно, як у воду дивився.
За нами вже цілий рік воєнного конфлікту з Росією. Тема участі західних армій у бойових діях на Донбасі давно закрита. Натомість відкритою залишається тема зброї, тобто її можливих поставок Україні. У своєму прагненні завжди і всюди стелити якомога м´якше західні політики вдалися навіть до лексичного фейку "нелетальна зброя". Розуміти його слід, напевно, так, що це такі види зброї, якими неможливо вбивати. Оксюморонність вислову в тому, що зброя (якщо вона зброя, а не фейк) не вбивати не може. Зброя вбиває за визначенням. Усе інше - амуніція, спорядження і так далі. Називати "нелетальною зброєю" намети чи плащі - це приносити Путінові з оточенням ще один привід для гомеричних зловтішань.
Щойно після кривавих обстрілів росіянами Маріуполя на Заході врешті заговорили не про якусь "нелетальну зброю", а про зброю в правильному її розумінні. Тепер я з великою тривогою чекаю на рішення президента Обами. Не треба бути Адамом Міхніком, щоб ясно усвідомлювати: якщо це рішення буде негативним, на Донбасі станеться черговий виток ескалації, й росіяни почнуть черговий наступ по всьому фронту, скерувавши головний удар на той-таки Маріуполь. Ескалація вже стала автоматичною відповіддю Путіна на кожен прояв західної "м´якої сили" (до речі, ще один оксюморон).
Деякі країни Заходу й далі озброюють агресора
Путін на те й Путін, щоб користуватися нагодами. Тож коли Німеччина відмовляє Литві в постачанні бронетранспортерів Boxer, то це, по-перше, в рази підвищує ризик вторгнення росіян у Литву, а по-друге, залишає не зовсім приємне враження, що НАТО насправді вже не існує.
Тим часом, відмовляючи реальній та потенційним жертвам агресії в озброєнні, деякі західні країни не припиняють озброювати самого агресора. Так, усі ми знаємо, що Франція начебто заморозила проект із "Містралями". Але "Містралі" - це тільки найпомітніша, сказати б, найваговитіша французько-російська збройна оборудка.
Знайомий оглядач пише про те, що Франція ні на хвилину не припиняла постачати російській армії десантні човни і високоточне обладнання для новітніх танків. Щойно підписано французько-казахську (з доступом росіян, ясна річ) угоду про виробництво підводних дронів. Президент Олланд, повернувшись із Мінська, сповіщає, що "приніс мир", навіть не зауважуючи, що це насправді цитата, й не відчуваючи в цьому формулюванні ані краплі чемберленської ганьби.
"Не можемо, не хочемо, не сміємо"
Отже, допомоги нам швидше за все так і не дочекатися. Мені при цьому спадає на думку епізод із львівськими волонтерами. Серед інших міст-партнерів Львова чи не найактивнішим є Фрайбурґ у Брайзґау. Якось улітку минулого року фрайбурзькі друзі написали львів´янам листа із запитанням, чого ті потребують, чим можна їх підтримати. Львів´яни відповіли, що непогано б отримати партію бундесверівських польових уніформ. Вони, мовляв, вогнезахисні, не горять. А в нас дуже багато бійців загинуло у вогні від загоряння одягу.
Друзі Львова на це відповіли, що уніформ не нададуть, хай львів´яни просять про щось інше. Кожен наступний запит - військові намети, бронежилети, медикаменти - завершувався тим самим результатом: не можемо, не хочемо, не сміємо, не надамо. Львів´яни, щиро кажучи, дещо понервовані таким спілкуванням, урешті написали: "Ну тоді наше єдине й останнє прохання: моліться за нас". Не відчитавши в цьому зверненні сарказму, добрі друзі з Фрайбурґа й тут відповіли негативно: "Не можемо, бо ми атеїсти".
Ось так і виглядає нині наша українська самотність.
Коментарі
Останні події
- 21.01.2026|08:09«Книжка року’2025»: Парад переможців: Короткі списки номінації «Обрії»
- 20.01.2026|11:32Пішов із життя Владислав Кириченко — людина, що творила «Наш Формат» та інтелектуальну Україну
- 20.01.2026|10:30Шкільних бібліотекарів запрошують до участі в новій номінації освітньої премії
- 20.01.2026|10:23Виставу за «Озерним вітром» Юрка Покальчука вперше поставлять на великій сцені
- 20.01.2026|10:18У Луцьку запрошують на літературний гастровечір про фантастичну українську кухню
- 20.01.2026|09:54Оголошено конкурс на здобуття літературної премії імені Ірини Вільде 2026 рок у
- 20.01.2026|09:48«Книжка року’2025»: Парад переможців: Короткі списки номінації «Минувшина»
- 19.01.2026|15:42«Книжка року’2025»: Парад переможців: Короткі списки номінації «Дитяче свято»
- 14.01.2026|16:37Культура як свідчення. Особисті історії як мова, яку розуміє світ
- 12.01.2026|10:20«Маріупольська драма» потрапили до другого туру Національної премії імені Т. Шевченка за 2026 рік
