Позаду — робота, налагоджене життя, власне житло й така обожнювана зона комфорту. Попереду       — невідомість та Україна, якої вони ніколи по-справжньому не знали. Цікаво? А то... АТО — три літери, котрими ось уже рік називають все, що робиться на сході нашої країни. А ще — назва книжки молодої авторки Маргарити Сурженко. Дівчина родом із Луганська, тож про його реалії знає не з чуток. Була вимушена покинути вороже налаштоване місто влітку минулого року. Вона зуміла не лише почати інше життя, а й написати добру книжку, яка вийшла друком восени у видавництві «Дискурсус».

І хоч за останній рік кількість літератури про Майдан та війну можна рахувати десятками (адже кожна доля, якій довелося через ці події змінити через них свій хід, гідна опису), книжка «АТО. Історії зі сходу на захід» знайшла своїх читачів. На її презентації приходить чимало людей, а впродовж декількох тижнів видання було серед лідерів продажу в книгарні «Є».

Здавалось би, твори про війну мають бути у стилі Ремарка, і не інші. На сотні сторінок, з детальними описами всіх жахіть та смутком, котрий супроводжує читання. Майже кишенькового формату книжка Марини не має яскравих ілюстрацій воєнних подій, і в ній усього вісімдесят три сторінки. А ще вона на диво оптимістична. Три сюжетні лінії, обплетені терням війни, сповнені щирості і прагнення жити. У головних ролях — троє представників молодого покоління (Ангеліна, Толик, Оксана), перші літери імен котрих, якщо скласти разом, то буде «АТО». «Три річки», які до кінця книжки зіллються в один океан.

Отож, є Ангеліна, котра полюбляє вартісні речі й між подорожами і комфортом — завжди обирає друге. Вона так зрослася зі своїм стабільним життям, що лише бомба спромоглася видерти         її з нього. Дівчина вирішує їхати в Київ, на дорогу віддавши           провідниці золоті сережки — як перепустку у вагон. У неї вигляд біженки, страх до україномовних людей і глобальне відчуття провини. А дивлячись на сусідів по вагону, котрі теж вимушені покинути свої домівки, думає: «Хто їм винен, що вони народились невдахами, не змогли вийти на площу свого міста й виявити свою громадянську позицію». Щасливе життя — це не ремонт та кішка, це можливість самостійно обирати свою дорогу в житті.

Наприкінці кожного розділу як короткий підсумок прочитаного авторка подає власне визначення, що таке АТО. Як у відомих «жуйках» — «любов це». Наприклад, це можливість познайомитися з новими людьми. Або АТО — чудова нагода почати робити щось вперше. Взагалі, після кожного прочитаного абзацу хочеться запитати себе, що робила би я, опинившись у подібній ситуації. Чи стала б такою сусідкою, котра заради власної безпеки «здасть» усіх? Чи допомагала б розселяти біженців і малювала б патріотичні плакати... І взагалі, чим особисто для мене є війна на сході?

Історія Толі теж починається з Луганська, а саме із втечі з міста разом зі своєю дівчиною. «Нас не приймали за людей, ми були пацюками, які втікають із корабля. Я ганебно втікав, і мою ганьбу бачив увесь світ». Йому соромно покидати місто перед хлопцями з Національної гвардії. Але захищати людей, які при першій же нагоді здали б тебе сепаратистам         — не діло. Єдиним правильним рішенням для Анатолія є запис до батальйону «Айдар» і мрія увійти в Луганськ на танку з українським прапором. Але після поранення вирішує, що працюючи й пересилаючи зароблені гроші на потреби армії, він зробить більше, ніж коли стоятиме на передовій. Для Толі АТО — це можливість зрозуміти, яким є його справжнє покликання. І доля кличе хлопця на Захід.

Третя героїня Сурженко — Оксана. Теж вимушено покинула Луганськ, після того як побувала біля захопленого СБУ. Дві жіночки кричали, що вона продалася Бандері, і заявили сепаратистові, що спіймали шпигунку. «Впевнена, що півроку тому поступалася подібним жіночкам місцем у маршрутці. Упевнена, вони ходять до церкви хоча б на Великдень. А зараз у їхніх очах була дика лють на мене, двадцятирічну дівчину, за те, що люблю свою країну. І вони з радістю віддадуть мене на вірну смерть». Страх війни вбиває ініціативу, мрії, бажання жити. Він паралізує, а отже, убиває. Тому його треба позбутись якнайшвидше. Гадаєте, Оксані це вдасться? АТО дає чудову нагоду звільнитися від зайвого багажу. Тільки свобода, тільки хардкор.

Текст читається дуже легко. В його достовірність віриш, а благородністю героїв захоплюєшся. Часом опис серйозних речей відбувається іронічним тоном. Коли слухаєш чи читаєш про чужі проблеми, то власні завжди здаються меншими. І тоді гострозубою мишкою починає гризти сумління. Мовляв, сидиш собі в затишку, читаєш захопливі історії, а хтось мордується в захопленому місті чи у вигнанні...

Бо насправді щасливий кінець у книжці не означає цього самого в житті. Боротьба триває. І хтось бореться словом, хтось — автоматом. І в усій цій напруженості розрядкою має бути віра в мир, який неодмінно настане. АТО — це тисячі смертей: немовлята й пенсіонери, ідейні патріоти і найманці. Це зруйновані будинки, сиві голови, овдовілі жінки, осиротілі діти, труни... Це тисячі ідей, які померли в зародку лише через те, що ніхто не захотів вийти на площу свого міста й видалити пухлину тоді, коли вона тільки починала розростатись. Але будь-яке горе завжди має дві сторони. АТО дала можливість тисячам людей почати жити заново. Жити краще, навчившись на власних помилках. А молодій луганчанці Маргариті Сурженко — ще й дебютувати душевною книжкою. І це не може не тішити.

Христина Котерлін