З 1999-го її розпродали тиражем майже 2 млн. екземплярів. Книжку надрукували українською у львівському "Видавництві Старого Лева". Збірку із 12 новел презентували 17 квітня у столичній книгарні "Є".

"Худорлявий і з ретельно доглянутою цапиною борідкою - я таких якраз люблю - наближається до моїх грудей. Намагається познайомитися із ними ближче. Він: "Ми, здається, десь бачились?" Мої груди мовчать. Він: "Так, пригадую, у гаражі на Хеловін." Мої груди мовчать. "Послухай, Буфало, ти міг би дивитися вище? Обличчя в мене теж є". Він скубе борідку, удаючи цілковитий відчай, і заглиблюється у роздуми: "Звідки ти?" – "Я з Мілену, Привокзальна площа, дім 4. Відразу кажу тобі, у мене на цицьках вух немає," - читає свій переклад новели "Опель" із французької письменниця Євгенія Кононенко.

"Йдеться про дівчину, яка ніяк не може почати зустрічатися із хлопцями. Вони ніби до неї чіпляються, але все не так, якби їй хотілось, - продовжує Кононенко. - Оповідання Гавальди читаються легко. Але мають багато реалій, фірм одягу, не всім відомі, іронічні вульгаризми. При перекладі якраз із цим були трошки проблеми. Добре, що в мене є ще старий радянський словник французької вульгарної лексики. Коли жодного разу не дивишся у словник і їдеш, як по трасі нікуди не заїжджаючи, не цікаво. Проблеми роблять роботу захопливою. Деякі українські перекладачі підглядають у російський варіант. В нашому книжковому бізнесі є й такі, що просто шпарять із російського перекладу. Але добрий редактор завжди побачить фальш".

Євгенії Кононенко видавець запропонував перекласти на вибір одну із трьох книжок Гавальди. Письменниця сама обрала дебютну збірку оповідань, а не романи.

"Анну Гавальду порівнюють з канадською авторкою Еліс Монро (лауреатка Нобелівської премії з літератури 2014-го – Gazeta.ua./a>). Але там значно трагічніше. Оповідання навіть депресивні, у них нема виходу для людини. У Гавальди людина вистоїть і переможе. Але обидві пишуть коротку прозу, - продовжує. - Видавництва мають із більшою увагою ставитися до збірок оповідань. Якщо хочемо когось відірвати від телевізорів, то саме коротка проза, як перехід від споживання візуального до читання. Гі де Мопассан задав цей жанр. Але тиражні письменники - здебільшого автори романів. Умберто Еко і Муракамі пишуть романи".

Анна Гавальда має колонку в журналі "Ель". Новели пише щодня по три години. По двох романах у Франції зняли кінострічки. Назву збірці "Мені б хотілось, щоби хтось мене десь чекав" дав рядок із оповідання про нерішучого хлопця "Солдатська відпустка".

"Це не арлекінівські романчики, а література про життя і стосунки. Чоловіки життєві, я їм довіряю. А жінки не є жертвами на відміну від більшості подібної літератури. Авторка не скаржиться. Коли жінка пише просто про свою історію кохання, то неодмінно себе жаліє. У Гавальди цього нема. Жінка сама виходить у плавання. Дівчата зараз не хочуть, щоб їм батьки влаштовували шлюби. А значить будуть травми. Бо чоловік, який сподобався, може не виправдати очікувань", - Євгенія Кононеко роздає автографи на збірках Гавальди.

"Люблю теорію Юнга, що у чоловіка живе жінка, в жінці - чоловік. Герої авторки живуть у дисгармонії зі своїми внутрішніми жінками. Тому мають проблеми в стосунках із реальними. Тому чоловіки в оповіданнях або агресивні, або тіхоні, - розповідає перекладачка. - В українській пісні "Ой ти, Галю" чоловіки жорстоко вбивають не реальну жінку, а свою внутрішню. Вважають, що не можна бути ніжним, бо значить, що ти шмаркач. Зараз в українців внутрішня жінка домінує над внутрішнім чоловіком. А вона дуже добре товаришує з дружиною. Тому така м´яка вдача українських чоловіків. А в багатьох жінок навпаки внутрішній чоловік сильніший. Вони плекають його, бо знають, що на реального сподіватися не можна. У багатьох шлюбах ролі змінені, жінка заробляє, чоловік удома. Література подає певний зріз суспільства. У "Польових дослідженнях з українського сексу" Оксани Забужко чоловік агресивний, і в жінки теж активізований чоловік. Виходить два чоловіка змагаються, тому нічого не виходить, лише самий кашмар".

Ольга БОГАЧЕВСЬКА