Людина, яка потрапила в обійми до таких текстів, ризикує залишитися в них надовго, проте вона в будь-який момент може їх покинути. Тексти, які деформують літературний простір і спрямовують його в бік інтелекту, відсікаються. Бути в контексті більшості – норма, створення/реконструювання інших контекстів – девіантність, дивацтво. Бракує багатоголосся літературних жанрів, стилів, напрямків, але маємо міметичне пережовування, апеляцію до померлих традицій, заперечення всього концептуального і містифікацію «повсякденного інтелектуалізму», ксерокс, кліше. Не індивідуальність, а ілюзорна сингулярність, котра видається за якісний продукт. Продукт прострочений. Теми вичерпалися. Нові методи та підходи страшать невідомістю і необхідністю прикладати зусилля. Зусилля одиниць – вже досягнення, вже вирівнювання. Тексти Ірини Червінської настроєво схожі на творчість Jefferson Airplane: поєднання незабутнього вокалу із вписаною в епоху, актуальною музикою й словами. Ірина привносить у поетичні та прозові тексти, які пройшли через реальну еволюцію, особистий досвід. Головне впоратися, головне не спокуситися гладким шосе, а (в останній момент?) вчасно звернути на путівець. Мартін Гайдеґґер: «Коли загадки тіснили одна одну і не було виходу з глухого кута, тоді на підмогу приходив путівець, який ішов полем. Бо він безмовно направляє стопи того, хто йде звивистою стежкою через усю широчінь небагатого краю». Путівець сповнений небезпек, путівець сповнений насолод, він не видає зворотного квитка, ставки максимально підвищені. У текстах Ірина часто зривається, вона недалеко від стадії «ось-ось і... »: «я розчиня… розчиня… розчиняюся / крила, не руки, зима обпече / розсипом перлів слова розсипаються / в мозок в’їдаються, в тіло вшиваються / з розпачу вітер кричить… в думці хилюсь на / чиєсь плече».

Приблизно з осені 2014 року стає помітним крен Ірини Червінської в бік ненормативного письма. Рубікон. Крен неможливий на порожньому місці, з Ніщо не буває Щось, значить існують передумови, які варто шукати в особистості автора та відповідних текстах того періоду, в потрясіннях (позитивних, негативних), котрі вичитуються між рядків. Перехід авторки від традиційних до сучасних текстуальних практик – це ризик, включення непритаманної їй раніше лексики і метафорики (за Ж. Лаканом любов структурована як метафора!). На усвідомлення власної віддаленості від більшості накладає свій відбиток культурний бекграунд. Ж. Батай, М. Уельбек, Р. Гарі, С. Процюк, Л.-Ф. Селін, Ч. Паланік, Р. Деснос, Ж. Бодрійяр, А. Бадью – з абстракцій перетворюються на співрозмовників, у медитаціях з ними народжуються оповідання, романи, поезія і агонічна, унікальна творчість.

Літератор – той, хто рефлексує за всіх, і його рефлексії носять безперервний характер, що загрожує депресіями, фізичними змінами та якісними текстами: «Тривога – ми / Солодка тривога / По жилах / По шкірі / У пальцях / У всьому чого / Торкатися можна / І з неба – стронцій / Відмоніторені душі / Профейсбучена радість / Майже реальна / Тональна / Фалічна і вагінальна... / Рай...» – в цих словах ясно чути авторський голос Ірини, без сторонніх домішок, без «зняття» стилю і з таким приємним післясмаком ненормативності... «Втираєш мене у себе / Мов ґрунт у незайману плоть полотна / Лазур стелі, кармін підлоги, / цинамон меблів / Запах секрецій переслідував / навіть / після / вертикальних водних потоків» – високий тон, відчуття, які можна порівняти з MDMA, як їх описує Олександр Шульгін: «Це не був психоделік, якщо мати на увазі викликані ним марева або пояснювати його вплив. Однак у ньому були радість і теплота, властиві психоделікам, і вони були вражаючі». Сказати, що поезія діалогічна – це не сказати нічого, вона сквіртує діалоги, але... в основі: існування, тривога, відчай, закинутість. Чи не ці концепти ріднять творчість Ірини Червінської з Діаною ді Примою, Анною Волдман, Габріель Вітткоп, Монік Віттіг, Кеті Акер? Спів-звучність, у якій поділ на прозу й поезію стає своєрідною умовністю. Поезія створюється автоматично. Проза, не набагато відстаючи, зберігає певну структуру, фрагменти оповіді, що розкладаються під натиском екзистенції. Чи доречно згадувати, наприклад, Кеті Акер і Монік Віттіг поза фарватером радикального фемінізму, тим більше, що Ірина Червінська не відносить себе до його прихильників? Тут важлива сміливість принципового виходу за усталені рамки, їх тихе, поступове руйнування:

Кеті Акер: «Секс – це лише фізіологія. Погладь свій клітор. Ти підкоришся мені, не люблячи. Коли ти приходиш, твої очі світяться щастям. Мої руки ковзають по твоїх грудях. Мої губи торкаються твоїх грудей. Мої губи – це твої губи... Моя свідомість послаблює почуття».

Монік Віттіг: «/я облизує тебе з ніг до голови розкривши рот, мі/й язик облизує твої коліна облизує твої стегна облизує твою вульву облизує твій живіт облизує твої груди облизує твої плечі облизує твою шию облизує твоє підборіддя облизує твої стиснуті губи, /я беру в сво/ї руки твої зовсім холодні руки, //я перебираю твої пальці по одному, /я плачу».

Ірина Червінська: «А її губи уже на головці, ковзають, зволожують, охоплюють, притискають, ають, ають. Кільцем вгору і вниз, вгору і вниз, вниз і вгору, до основи й назад, малі губи зачіпають гланди. Член сіпається від несподіванки, я теж. Трусить, трусить, труси сповзли на землю, під землю, глибоко в шахту запав мій розум, я – чистий безум».

Зіставляються не лише тематика, стиль і напрям. Фрази Ірини знаходяться в одному ряду з фразами наведених вище авторів. Одна із суттєвих рис: зухвалість висловловлення про те, про що більшість читачів і літераторів воліють замовчувати. Вони надають перевагу заграванню, спрощенню складного, їх тексти передбачувані, рими в’ялі (!), одноманітні – в подібному ключі пишуть молоді й не дуже скриптори.

Багато вітчизняних скрипторів 2000-х оволоділи ремеслом, але так і не дійшли до рішучості переступити через лінію: моральну, релігійну, політичну. Проблема навіть не в переоцінці цінностей, а в смиренному вдоволенні середнім рівнем. Чимало декларативного, наносного, нерозумного, відсталого. Повно відвертого позерства à la «я з борделю, але повією називати не смійте» (…Хосе Ортега-і-Гассет нервово сумує) або «для всіх я панк, але фешенебельний» (…Паті Сміт починає тихо посміюватися). Сакральність фігури поета/письменника практично повністю розчинилася в кітчі, там же знайшли свій останній притулок і тексти. Автори-анахорети, автори, які рефлексують, які розбираються в процесах і здатні запропонувати Щось, змушені самостійно, поодинці доносити свої тексти, оскільки, як виявилося, ні журнали, ні видавці, ні, бережи їх Господь, літературні агенції не зацікавлені в їх існуванні. Напівфабрикат – так, чиста творчість – ні. І естетика... її тілесна і змістовна відсутність.

Ще не час говорити про повну андеграундність Ірини Червінської, проте вона впевнено рухається в даному напрямку від теорії до практики, коли ненормативні думки стають частиною світогляду й прокручуються із шаленою швидкістю, коли соматичні й аксіологічні виміри естетики перебувають в цілісності текстуальних обіймів, і коли є Imago.