Чеський письменник Йозеф Томан (по-чеськи: Josef Toman) народився 6 квітня 1899 року в Празі в родині ливарника. Його дружиною стала письменниця Мирослава Томанова. Дитинство провів в Рожміталі під Тржемшином, страждав від серйозної хвороби кісток, розвиток якої вдалося припинити операцією в 1915 році. Після навчання в реальній гімназії у Празі на Сміхові (1910–1911) і в Рокицанах (1911–1915), студіював у комерційній академії в Празі, яку закінчив у 1918 році, після чого коротко працював банківським службовцем. У 1920–1921 роках працював у посольстві в Римі, а потім у торгівельній фірмі з осідком в Палермо, що йому дало змогу пізнати певну частину Середземномор’я. Після повернення до Праги працював знову службовцем. У 1923–1945 роках був секретарем, а пізніше директором видавництва Спілки образотворчих митців «Mánes». У 1930-х роках брав участь у діяльності Чехословацького кінотовариства, очолюваного Владиславом Ванчурою, а також Клубу сучасних видавців «Плем’я» («Kmen»). Від 1945 року працював у Міністерстві освіти й інформації, спершу завідувачем театрального відділу, а від 1948 року – керівником відділу пропаганди мистецтва. У 1953 році вийшов на пенсію по інвалідності, і з тих пір присвятив себе виключно літературі. Помер Йозеф Томан 27 січня 1977 року в рідному місті.

В літературу Йозеф Томан увійшов у 1920-х роках як поет, натхненний декадентським культом краси та мистецтва (збірка «Свято літа» – «Slavnost léta», 1925) та віталістичним сприйняттям буття (збірка «Гей, хто пахне корицею» – «Háj, který voní skořicí», 1927). Йозеф Томан видав також поетичні збірки «Дозрівання» («Zrání», 1926) і «Вірші з окопів» («Verše ze zákopů», 1946).

Йозеф Томан видав романи «Давид Грон» («David Hron», 1929), «Людина нізвідки» («Člověk odnikud», 1933), «Осине гніздо» («Vosí hnízdo», 1938), «Люди під горами» («Lidé pod horami», 1940, перероблений 1958), «Дон Жуан» («Don Juan», 1944), «Слов’янське небо» («Slovanské nebe», 1948; пристосований для молоді 1962), «Картковий будинок» («Dům z karet», 1956, перероблений роман «Осине гніздо»), «Там, де дідько каже на добраніч» («Kde lišky dávají dobrou noc», 1957, спільно з М. Томановою), «Після нас потоп» («Po nás potopa», 1963), «Сократ» («Sokrates», 1975, спільно з М. Томановою).

До інших прозових творів Йозефа Томана належать «Про несміливого Кришпіна та нетерплячу Катерину» («O nesmělém Kryšpínovi a nedočkavé Kateřině», 1934, для дітей), «Таборовий вогонь» («Táborový oheň», 1953, для молоді, перероблено 1959, спільно з М. Томановою), «Італійська палітра» («Italská paleta», 1962, подорожні нотатки, спільно з М. Томановою).

До драматургічного доробку Йозефа Томана належать п’єси «Чорне сонце» («Černé slunce», 1929, прем’єра 1937, у співавторстві з Їндржіхом Гонзлом), «Світ без вікон» («Svět bez oken», 1933, прем’єра того ж року), «Річка чарує» («Řeka čaruje», 1936, радіо-п’єса), «Приятелька» («Přítelkyně», 1936, прем’єра того ж року, спільно з М. Томановою), «Жаба у джерелі» («Žába na prameni», 1938, прем’єра того ж року, спільно з М. Томановою), «Виноградник» («Vinice», 1941, прем’єра 1946, спільно з М. Томановою), «Слов’янське небо» (1949, прем’єра 1948, за однойменним романом), «Народний король» («Lidový král», 1951, прем’єра цензурованої версії 1938; прем’єра друкованої версії 1951, спільно з М. Томановою), «Дон Жуан» (1967, перероблена 1971, за однойменним романом).

Йозеф Томан часто публікувався у різноманітних періодичних виданнях. За його ідеєю були зняті фільми «Люди під горами» (1937, режисер і сценарист Вацлав Вассерман) і «Річка чарує» (1945, режисер і сценарист Вацлав Кршка, Ярослав Баранек). За романом «Там, де дідько каже на добраніч» була здійснена телевізійна інсценізація «Коржанів ліс» («Kořanův les», 1986, режисер і сценарист Петр Тучек). На радіо-п’єси Йозеф Томан переробив свої прозові твори «Людина нізвідки»  (1937) і «Про несміливого Кришпіна та нетерплячу Катерину» (1941). Спільно із Мирославою Томановою написав радіо-п’єсу «Загибель Титаніка» («Zkáza Titaniku», 1939).

У прозі та драматургії Йозефа Томана зразком стали стилістичні пошуки його приятеля Владислава Ванчури. Від по-ніцшеанськи баченого протиставлення генія та людської посередності («Давид Грон», «Чорне сонце») Йозеф Томан незабаром наблизився до концепції героя як противника суспільних негараздів і захисника безправних («Людина нізвідки»). Соціальні теми супроводжують сливе всю його творчість. Деколи його твори спираються на реалістичні, а подеколи натуралістичні деталі («Світ без вікон», «Осине гніздо»), відповідають традиційним жанровим формам, наприклад т. зв. «будівничого роману» 1950-х років («Там, де дідько каже на добраніч»).

Для Йозефа Томана все ж більш властивими є твори, в яких використано казкові мотиви та моделювання персонажів, стриміння сюжету до ідеалу повнокровного, наповненого сенсом життя («Річка чарує», «Люди під горами», «Жаба у джерелі»). Після окупації Йозеф Томан звернувся до історичної тематики. Спершу у його творах значне місце займали сюжети з народно-мотиваційним стержнем («Виноградник», «Народний король»). Його увагу привабили інтерпретація відомих літературних сюжетів, відображення духовної атмосфери середньовічної Іспанії («Дон Жуан»). Ідеалізація простолюду й актуалізація слов’янської міфології характеризують романну та драматичну версії «Слов’янського неба».

Основні риси авторового напряму – замилування до природних і пристрасних типів людей, екзотичність, експресивна ліризація та безпосереднє соціальне оновлення теми – залишаються присутніми в обох його останніх романах. У великій, історично виваженій фресці з часів ранньої Римської імперії «Після нас потоп» тема конфлікту між аристократичною та плебейською мораллю супроводжується психологічно поглибленими портретами імператора Тиберія та філософа Сенеки. У вигаданій біографії грецького філософа Сократа головний герой сприймається і як втілення людської мудрості та гармонії, і як попередник сучасних ідей соціальної рівності.

Вибрані твори («Vybrané spisy») Йозефа Томана вийшли у 1958–1962 роках у п’яти томах.

Українською мовою роман Йозефа Томана і Мирослави Томанової «Сократ» переклав Дмитро Андрухів. Переклад друкувався у часописі «Всесвіт» (1979, № 4–5) і вийшов окремим виданням у 1979 році. От із книжки, а не з журналу я його і прочитав.