Поезія Теодозії Зарівної – спосіб говоріння зі світом в тональності ля-мінор, зі своєрідним ритмічним малюнком і найширшою гаммою образного світу.

Нова збірка поезій «Земля семи вітрів», що вийшла друком у грудні 2020-го і стала виданням рідкісним і невловимим – це сліпуча музика, що починається зі скрипки, ностальгічний щем, що вступає з високої ноти, це мелодія  невимовного, пісня підсвідомого, журба за далекими островами душі, прагнення осягнути все. 

«Нащупуючи мелодії рухливу вогненну нитку,

рветься кудись наосліп, майже конає, горить.

І прорізається музика, як рима чи ритм

у звалищах слів прісноводних цілком буденного вжитку.»

«Земля семи вітрів. Карта пам’яті» саме так вказано на обкладинці цієї тонесенької книги, що і справді схожа на карту пам’яті, компактний носій інформації, гігабайт ремінісценцій або на партитуру симфонічного оркестру, де кожна частина збірки («Птиця над шляхом додому», «Забуті світи», «Осінній бунт Пенелопи», «Відлуння голосу Марії Каллас», «Хижа поезія») відповідає запису певної музичної партії, а отже, має особливе звучання.

«Птиця над шляхом додому» – частина, яка відкриває збірку, і задає інтонацію. Поетеса переноситься спогадами і думками у давноминулий час, наче хоче відшукати мелодію, з якої все починалось, і там, з висоти пташиного лету, їй відкриваються і акри глевкого неба, і дворики, і «царство жоржин і майорів – гербів дорогого дому», і дух бензину й стерні, і звуки акордеону, … і минуле, що не полишає.

«Забуті світи» – тужливий наспів скрипки в оркестрі української історії, що між порохами і попелом дат, все ще пам’ятає і зойки концтаборів, і ревище стадіонів, депортації та етнічні чистки, і проклятий запах пороху.

«Але порох пахне і пахне. Це наш кисень і водень.

Наш озон після «Градів». Наш дух холодних підвалів.

Наш запах страху несправедливої смерті.»

Це відкрита рана нашої реальності, емоційне крещендо, де поступово, збільшуючи силу «звуку» авторка говорить про війну: війну-післямову, війну-постскриптум, війну-наслідок, так, наче відсунувши фіраночку, за якою ми ховаємось від дійсності і мовчазним жестом з затамованим болем каже: дивись! Без докору, але зі стиснутим у кулак серцем.

«Сліпий снаряд поцілував чиєсь подвір’я,

то сонце деревам сльози вимочує.»

Мерехтливе тремоло скрипки постійно підсилюється сюжетами від яких, як струни, починають вібрувати жили:

«… У ляльки з відірваною рукою,

щось заїло у механізмі,

і вона кліпає, кліпає, кліпає,

зависнувши на обрубку гілки…»,

досягаючи свого емоційного напруження, авторка ковзаючим рухом несподівано вдаряє в мідні кимвали (тарілки), наскрізь проймаючи читача струмом гірких прозрінь:

«Ціна життя убитого солдата

дорівнює трьом.

 У суму входить його власне

 плюс життя його матері,

плюс життя його батька,

 котрі червоною ниткою

 тягнуться за ним на цвинтар…».

І після тривожного оркестру «Градів», лишаючи чорні діри у демографії, світ стає німим, забутим:

«Хто забув нас у мороці історії?

 Хто забув нас не віднині?

Тільки не Бог, тільки не Бог, тільки не Бог…».

Іван Світличний писав: «Поети стріляють римами…/ У серце стріляють. Серце — мішень для куль і для рим». Снайперська точність Теодозії Зарівної, її вогнестрільна мова, пробиває товсту шкіру байдужості і вражає важливі цілі з першого пострілу, з першої строфи, але:

                                          «… що поезія поруч з бажанням

бачити маму і тата

чи дівчинку з бантом,

що не вимовляє «л» чи «р»,

вибачитися перед дружиною

і виправити всі похибки минулого.

А для цього треба вернутися.

Вернутися, вернутися, вернутися.

Хай нецілим і ушкодженим,

але живим і теплим,

і щоб неодмінно вишні, ще кислі і після дощу.

Рвати і стріляти лише кісточками».

            Абсолютний слух Теодозії Зарівної, як радар, вловлює акустичні хвилі людської душі, віддзеркалюючи найменші її коливання у слові. «Відлуння голосу Марії Каллас», найвидатнішої оперної діви ХХ сторіччя, починається з «Опери про любов», останній акт якої розігрався не на сцені, а у житті. Опера — це доля, і це було аксіомою для Марії, а її доля дивним чином збіглася із любовною драмою.

            З листа, написаного Марією Каллас своєму коханому Арістотелю Онассісу після того, як він розбив їй серце і одружився з удовою американського президента Джона Кеннеді – «Ти не вірив, що я можу померти від любові. Знай же: я померла. Світ оглух. Я більше не можу співати. Ні, ти будеш це читати. Я тебе примушу. Ти всюди будеш чути мій зниклий голос - він буде переслідувати тебе навіть уві сні, він оточить тебе, позбавить розуму, і ти здасися, тому що він вміє брати будь-які фортеці. Він дістане тебе з рожевих обіймів ляльки Жаклін. Він за мене помститься ... ».

З книги А.В. Зіолковської «50 знаменитих коханок»

«Життя жорстоке, Арі.

Усі мої сльози ниже Господь

на ниточку твого сумління.

Нащо тобі таке велике намисто?

Рожеві ляльки, як штучні перла,

Випадають з твоїх обіймів

і пахнуть рибою та духами,

туш із вій розсипаючи.»

               Ословлюючи цю драматичну історію кохання, надаючи їй поетичного звучання, відкриваючи силу внутрішнього голосу Каллас, Теодозія Зарівна, торкається верхніх регістрів душі, переливаючи болісні мелодії жіночих доль у слово, «де поміж жорстоких конструкцій, які не сприяють мові, є ще трохи повітря, тобто, любові».

               Алюзії, які вправно вплітає авторка в текст вимагають від читача обізнаності і розкодування, що є необхідним, як знання нотної грамоти для музиканта. «Осінній бунт Пенелопи» — протест жінки «вічному» чеканню, відмова від партії другої скрипки в оркестрі життя, смиренне торжество свободи.

«Я побреду, сама собі вже Аріадна…»

               Це власна одіссея, персональна ода мандрам, приватна ода світу, що «лежить напроти, легкий, наче вдих і видих», де «поїзд іде повільно крізь простір зі швидкістю часу», це ода містам і маленьким вокзалам у грудні, засніженій Польщі, світській левиці Ніцці, Версалю і Парижу, Венеції і Стокгольму, морю і Альпам, Амстердаму і Балтиці, садам і виноградникам над морем. Тільки де шукати золоте руно?

«Воно у винограднику,

у воді криничній,

у шматкові житнього хліба,

у посмішці чоловіка,

у легкій руці повитухи,

і у квиткові на потяг,

у словах, що кидають блокноти

заради притулку у «Ворді»

у першій винагороді,

у кулі, що обминає…

Таке воно багатолике

руно безцінне для смертних».

                «Хижа поезія» — фінальний акорд збірки. Де авторка скромно зауважує, що поезія не рятує. Вона не працює як бронежилет, ані як антидепресанти чи навіть як валеріана. Поезія живиться кров’ю, конкуруючи з хижаками, заводить у хащі темного лісу мови і кидає напризволяще, то ж:

«Чи варто було цідити чорнило з хворої вени,

коли і вони (слова) безсилі до світу, що пре мов коні

здичілі, аж врізнобіч тікають всі позосталі».

     В своїй поезії Теодозія послідовно втілює власне світосприйняття, у якому, все пов´язано між собою та все має свій музичний вимір.

                 Поезія Зарівної заворожуюча — це рапсодія в стилі блюз, це меланхолія, це співуче декламування під акомпанування 7-струнної ліри, це відображення багатозвуччя, що збурює душу і гармонії, що уникає шкідливої надмірності.

«Поезія — це не «кращі слова в кращому порядку», це — вища форма існування мови». Йосип Бродський

                 І якщо цей світ на чомусь таки тримається — то це на таких композиторах поетичного слова з душею вищого рангу, як Теодозія Зарівна, що творить симфонію із 33 букв алфавіту даруючи світу безсмертя мови.