Ми вклинилися в щільний графік пана Сергія, щоб з’ясувати, ким він є насправді.   

-  Ви – дуже цікава людина, у Вас поєдналися і талановитий менеджер, і чиновник, і організатор джазового фестивалю, і письменник, і бізнесмен…
-  Ну, бізнесмен – це трішки голосно сказано. Я б назвав себе «організатором наших перемог». На сьогоднішній день я – виконавчий директор Української Будівельної Асоціації. Це не фірма, це громадська організація, яка об’єднує найзначніших будівельників України. І мої функції в ній – організаторські. Хоча за фахом я не будівельник, а філолог, вчитель української мови і літератури.

-  Але все ж, Вас можна назвати людиною-оркестром, яка існує скрізь і всюди. А в якій із вищеназваних іпостасей Ви почуваєтеся найбільш органічно?
-  Звичайно, як письменник. Я цим хотів займатися протягом усього свого життя. Це була моя дитяча мрія. Мої батьки жодного відношення до літератури не мали, але мені це подобалося – це мій, якщо хочете, генетичний код.

-  Генетичний код Києва?
-  Можливо. Я народився у Києві, моє дитинство пройшло біля Софії Київської, біля Історичного музею, на Старокиївській гори, хто знає – це Рильський провулок. Але, щоб ніяких ілюзій не було, хочу сказати, що виростав я у російськомовному середовищі. Моя мама за паспортом була росіянкою – їх усім під’їздом «записали в росіяни». І вона й мені колись сказала: «Треба було й тебе росіянином записати – їм легше». Тому моє рішення вступати на українську філологію для багатьох було несподіванкою.

-  Писати мріяли з дитинства. А коли одважилися реалізувати цю мрію?
-  Десь у класі 8-9-му. Я тоді дуже зацікавився українською літературою. У нас був дуже гарний учитель, Москальов Ігор Данилович. У нас із того випуску троє пішли на українську філологію. Уже в школі ми почали писати, випускали свої збірники, підбурювали один одного. А перші такі серйозні мініатюри я почав писати уже в інституті.

-  І вирішили спрямувати енергію на творчість?
-  Ну чому – тоді вирішив? Я писав завжди. Просто ніколи не ставився до цього серйозно – все відкладав на потім. А перша публікація з’явилася в «Літературній Україні» десь, здається, у 1988-му.

-  Остання Ваша збірка, яка побачила світ у видавництві «Тіповіт», має досить претензійну назву – «Притчі». Це – заявка на певну філософічність, світоглядність. Хочете сказати, що Ви дійшли до такої межі, що пора в такій формі ділитися своїм життєвим досвідом і своєю філософією?
-   Ну, першим екзистинційними притчами мої твори назвав Степан Процюк. А щодо самих творів, то знань і досвіду справді є дуже багато – почнемо з того, що я 15 років у Лаврі пропрацював. Це була дуже гарна практика в тому плані, що ти сьогодні щось прочитав, а завтра уже це людям розповідаєш – була можливість перевірити усе на аудиторії. А церковна й історична література спонукає до серйозних роздумів.

-  Чи не через це Вас називають найкращим знавцем таємничих місць Києва?
-  Частково. Це свого часу в мене було два матеріали в пресі, які називалися «Благословенні місця Києва» і «Окаянні місця Києва». У тій же Лаврі є місця, у яких я за п’ять хвилин можу відновитися абсолютно – так звані енергетичні потоки. Я чітко знаю, в яких мощів є біополе, а в яких немає – я свого часу сам багатьох із їх укладав на своє місце. Із 120 мощів, які там зберігаються, 33 – повністю збережені мощі, іще з ХІ – ХІІІ століть. Ми колись із покійним Юрієм Джеджулою хотіли навіть карту зробити - окаянних і благословенних місць Києва, але щось завадило. А тоді це можна було б зробити – це був початок перебудови, почали все друкувати. Зараз жалкую про це.

-  А книжку про це написати не пробували?
-  Я збираюся писати книжку про таємничі місця Києва, але це має бути художній текст, а не сухий опис того чи іншого місця. Тут важливо передати внутрішнє відчуття. Напишу колись.

-   Знову в мініатюрах?
-  Це теж, мабуть, десь було закладено в мені. Мене завжди цікавила саме коротка форма.

-  А теми звідки?
-  Теми різні. Є у мене біблійний цикл, історичний – це те, що пов’язане із «Повістю врем’яних літ». Це для мене дуже важлива книга, я її багато читав, при чому, саме старослов’янською, а не в інтерпретаціях, добре знаю – вона в мене завжди під рукою. А ще мені, наприклад, захотілося спробувати передати через почуття такі поняття, як «вітер», «гранат», «шовк», «кохання». Я не кажу, що я є істиною в останній інстанції, я малюю свої почуття, і кому це близьке, той відгукується.

-  Але твір саме тоді й починає хвилювати, коли ти знаходиш у ньому свій досвід. Чи часто таке трапляється із Вашими творами?
-  Буває по-різному. Коли вийшла книжка «Стан душі», я її подарував одній екзальтованій жінці, через два місяці зустрічаю її, а вона підбігає до мене: «Ви мене спасли!». «Як, - питаю, - чим я вас врятував». А вона розповіла, що хотіла накласти на себе руки, але почала читати книжку і побачила, що ситуації в ній дуже подібні на її життя. «І я зрозуміла, що якщо люди з цим живуть, то й мені не варто йти з життя», - сказала вона. А я їй кажу: «Правильно ви вирішили». Це ніби то і смішно, але ж це людська доля. Навіть заради цієї однієї фрази варто було братися за писання.

-  Тобто, зупинятися Ви не збираєтеся?
А воно саме не зупиняється. Оце бачите зелені листочки (киває на невеличку течку, що лежить на столі – авт.) – оце все нове. Правда, воно не так швидко пишеться, як би хотілося – я полічив, що за минулий рік я написав трішки більше двадцяти новел. А зараз готуються дві книжки: у серії «Інша література» та у тернопільській «Джурі».  Вийшли переклади моїх творів у Хорватії, в Азербайджані, в Ірані – на фарсі. Зараз у мене лежать гранки перекладу російською – це видавництво «Алетея» в Петербурзі, у березні буде німецьке видання.

-  І це все  – теж мініатюри?
-  Так. Я не хочу втрачати цієї форми, у неї велике майбутнє. Зараз час такий – швидкий, день розписаний по хвилинах, товсті романи читати важко. Майбутнє за малою прозою.