Головна\Події\Інтерв'ю

Події

Алла Рогашко: “Містика - це реальність, яку не всі помічають”

Алло, ти є авторкою шести романів – «Осіннє Рондо місячної ночі» (2015), «Крізь безодню до Світла» (2016), «Її сукня» (2017), «Сни з колодязя» (2019), «Свідки дзеркала» (2020, невиданий), «Провидець» (2021). Названі твори з’явилися протягом доволі короткого часу. Але згадку про «короткий» час треба брати в лапки, якщо йдеться про творчість, бо творче життя не вимірюється лише годинами. Говорячи про творчість, слід розмірковувати про світоглядні речі, які еволюціонують. Для письменника такі зміни корелюють зі стилем написання, із тим, в який спосіб реалізується та чи інша художня ідея. Як з відстані 2021 року тобі бачиться власний письменницький шлях?

Тепер ось «озирнулась» і… раптом збагнула, що пишу впродовж половини свого життя, а це більш ніж двадцять років. Коли шукала видавця – вже мала в «шухляді» написані «Осіннє Рондо…», «Її сукню», дописувала «Крізь безодню до Світла». Тож певний багаж був і те, що романи видавалися майже щороку, не означає, що я писала їх так швидко. Більшість з них – щонайменше півтора року, «Свідки дзеркала» – майже три роки. Винятком є «Провидець». Так, як писала цей роман, я дотепер не писала і не знаю, чи писатиму. Це був дивовижний невпинний потік, який тривав фактично пів року (не враховуючи перші дві сторінки, які «лежали» кілька місяців). Так само швидко знайшовся видавець, який одразу роман видав. Для мене це направду диво, від якого довго оговтувалась. Коли дописувала «Провидця», піймала себе на думці, що треба нарешті відкинути комплекс меншовартості, не ніяковіти і сміти називати себе письменницею, а не «авторкою творів», як називала дотепер. Направду відчула під ногами ґрунт. «Сни з колодязя», «Свідки дзеркала», «Провидець» – за ці романи мені не соромно. Кожний наступний – це ще одна сходинка вгору.

Що за цей час змінилося у твоєму письмі, а що й надалі залишається незмінним?

Незмінними лишаються поєднання і переплетіння різних часових відтинків, помережаних сновидіннями. Так якось від початку склалося, не спеціально, я ніколи не планую сюжетів. Сама не тямлю, як ті часові пазлики розпорошуються у текстах і лише в кінці складаються докупи – аж тоді я відчуваю цілісну картину і втямлюю, чому написалося так, а не інакше. Найбільше пазликів у «Свідках дзеркала», тому я й писала цей роман майже три роки: сама би не склала ті химерні, психоделічні пазлики докупи, мусила чекати потоку…

До речі, про пазлики. Перші дві сторінки «Провидця» – така собі преамбула, пазлик з минулого – написалися спонтанно, я просто відчула і чітко побачила картинку: густа пітьма, збентежений чоловік іде аркою дерманського монастиря, атмосфера таємнича і незрозуміла, я точно знала, що це якесь минуле. Хто був той чоловік і чому він ішов там посеред ночі, я зрозуміла, дописуючи роман, ще один пазлик склався: це був мій Провидець, життя якого описане в другій половині роману…

Усе це частина мене, тому без цього ніяк. У снах я мандрую і отримую враження, які часто використовую в творах. Уже десять років, як записую всі свої сни. Іноді проглядаю, аналізую, зіставляю з подіями, які сталися в житті, – виявляю, що бувають направду віщі сни, сни-попередження. Це дуже цікаво.

Кожен шукає в творчості те, що йому необхідне для того, щоб життя набувало істинного сенсу. Чим є творчість для тебе?

Обожнюю стани натхнення, коли мимоволі входиш у потік, з якого отримуєш те, що просто фіксуєш у файлі, це направду екстаз. Єдиний твір, який написала без цього потоку – «Крізь безодню до Світла». Там немає містики, майже всі герої мають реальних прототипів і майже всі події взяті з реального життя. Звичайний собі роман, щоправда, психологічний і з детективною лінією. Мабуть, я би могла писати такі частіше, але не хочу. Це не моє. Так, тяжко змиритися з паузами неписання, коли не відчуваю потоку. Але самотужки рухатися не хочу, вже мала такий досвід: те, що силкуюсь написати, потім переважно видаляю, бо це зовсім інший ритм тексту, інша тональність і просто не годиться. Проте розумію, що це теж певною мірою творчість: у періоди «тиші» свідомість наповнюється враженнями, які потім обов’язково мимоволі увіллються в текст.

У твоїх книжках реальний світ межує зі світом, котрий існує у так само реальній, однак невидимій площині, тому критики, пишучи про «Сни з колодязя» чи «Провидця», згадують притаманну твоїй творчості містичність, готичність. Галина Пагутяк пише, що «Сни…» та «Провидець» є «класичною готичною прозою, одним з підвидів якої, за визначенням Едіт Біркхед, є роман передчуття, незбагненної тривоги, напруги». Ганна Клименко-Синьоок зазначає, що у твоїх творах «реальне / уявне, правдиве / вигадане, минуле / майбутнє перетинаються, сплутуються, тож межа між ними є хисткою». Нелінійному сприйняттю життя не навчиш – воно або є, або його немає, це як дар. Добре вміти так об’ємно відчувати: тоді з’являються можливості для нового досвіду, безцінного для людини, яка пише...

Направду, щодалі – то більше відчуваю нелінійність часу… Та й дивовиж довкола вистачає, головне їх відчувати, помічати. Що таке містика? Це реальність, просто інша, яку не всі помічають. Це неможливо пояснити чи збагнути до кінця. І все це виливається у тексти. Цього не заплануєш і спеціально не вигадаєш. Це мимоволі приходить і складає всі ті розпорошені в тексті пазлики, які аж в кінці являють цілісну картину. Раніше мене дуже непокоїло, чи відчують читачі ту цілісність, дочитуючи твір, чи зрозуміють зв’язок, чи відчитають мої послання, чи помітять знаки, підказки, адже перипетії в творах доволі складні, а ще ж переплетення, різночасові перегуки. Тепер про це не думаю. Я нарешті спокійна, бо за ці роки довкола моєї творчості таки утворилося стійке коло читачів, які чекають і відчувають мої твори, відчитують посилання і помічають знаки, які закладені в текстах і навіть поміж рядків. Я отримую теплі, глибокі відгуки і надзвичайно тішуся: отже, мій шлях має сенс.

Про що і про кого тобі цікаво писати? Якої теми хотілося б торкнутися в наступних творах?

Уже кілька років, як перестала щось планувати. Коли плануєш – це десь щезає на початкових етапах утілення. А коли ще й розповіси комусь, поділишся – все, вважай, що підписала вирок на невтілення. Тому єдине, що можу сказати: волію ще більше заглиблюватися у людську природу, психіку, непоясниме і незбагненне. Звісно ж, майже усі мої персонажі – це непересічні особистості, творчі натури, дивні, з «тарганами» в голові – принаймні так вважає суспільство. Пишу про тих, які мені самій цікаві, в дýші яких мені хочеться заглиблюватися. Вже кілька років пишу від імені чоловіків.

Місце, в якому народився і яке знаєш, наче свої п’ять пальців, дає силу для творчості – це як максимум, а як мінімум – радісно і легко писати про те, що добре знаєш і що не створює у житті додаткових таємниць, не згущує тіні, а навпаки, додає ясності. Тепер я так думаю, проте до реальної географії у своїх творах наближався поступово, ніби пробивався з вигаданого ще у першій повісті поліського селища Високі Горби, тому, мабуть, час від часу й досі до нього повертаюсь. Ти з любов’ю пишеш про Рівне і Дермань, взагалі про Рівненщину, ця територія є для тебе достатньою і рідною…

У Дермані корені моїх предків по татовій лінії, тато й мама теж там народилися. Твердо переконана, що «Провидця» я написала саме завдяки цьому, мені направду допомагав дух Дерманя і моїх предків. Самотужки, без творчого потоку, я би нізащо не написала цей роман. Себто… написала б, але це би був зовсім інший твір, не «Провидець». Коли блукаєш місцями, які потім оживають у творі, чи ж опишеш щось, а потім стикнешся з тим наяву, або ж насниться щось, ти опишеш його, а потім це відбувається у реальності… – такі дивовижі можливі лише тоді, коли твориш у потоці натхнення…

 Мені здається, що в творчості найкраща мета – та, якої нелегко досягнути: вона спонукає людину до духовного росту. Ясна річ, ніхто не вигадує собі навмисних перешкод чи складнощів. Але вони все ж виникають у процесі написання художнього твору – це водночас і залежить від авторської волі, і не залежить від неї. Що ти думаєш з цього приводу?

Уже згадувала нині, що могла би не чекати станів натхнення, а самотужки вигадувати сюжети, писати якісь банальні речі, швидше поповнюючи свою авторську полицю. Але не хочу. Не цікаво, та й це би були кроки назад, радше вниз. Цікаво пізнавати щось нове, заглиблюватися у невідоме, доторкатися до потаємного. Заодно заглиблюєшся і пізнаєш власну сутність, розширюєш межі, розвиваєшся. Відчуваю, як з кожним новим твором змінююся і піднімаюся на ще одну сходинку. Так, це непросто. І це направду залежить від моєї волі, проте водночас не залежить.

Якій літературі надаєш перевагу? Творчість яких авторів – зарубіжних, українських – цінуєш особливо?

Люблю різну літературу. Переважно це твори тих авторів, з якими виявляю подібне світовідчуття. Чільну поличку на моїй книжковій шафі займають книги Галини Пагутяк, Оксани Сайко, Валерія Шевчука, Степана Процюка, Олександра Клименка, книги класиків – Уласа Самчука, Івана Франка, Лесі Українки. Із зарубіжних – Едгара По, Говарда Лавкрафта, Германа Гессе, Деніела Кіза, Сомерсета Моема, Діани Сеттерфілд. Недавно поповнила цю особливу поличку книгами Лани Перлулайнен, Володимира Шовкошитного, Василя Стефаника, Ольги Кобилянської, Станіслава Лема, Кадзуо Ішігуро, Ремарка та Кафки в перекладі українською, а ще «Кімнатою снів» Девіда Лінча і Крістін Маккени. Знаючи мою любов до Девіда Лінча, син подарував «Таємничу історію Твін Пікса» Марка Фроста. Ох, як багато всього хочеться прочитати!

«Окрема тема» – поезія. Вже кілька років, як полюбилося мені поетичне слово, щодень напуваюся ним, дякуючи всесвіту за це Диво. З улюблених поеток та поетів-сучасників – Наталя Шевченко, Інна Злива, Оксана Маїк, Наталка Фурса, Мар’яна Савка, Ліна Котлак, Лана Перлулайнен, Мальва Світанкова, Вікторія Рибіцька, Олександр Косенко, Ігор Григорчук, Іздрик.

Ти не тільки читаєш, а й рецензуєш прочитані книжки. Чому у письменниці, яка б могла зосередитись виключно на написанні художніх творів, виникає бажання зафіксувати враження від тієї чи іншої прочитаної книжки?

 Не назвала би свої відгуки рецензіями – це просто враження, до того ж, своєрідні, які пишуться не за шаблоном, а спонтанно. Кілька років тому пропонувала кілька своїх відгуків у літературне видання, де публікують рецензії, назви вже не пригадаю. В публікації мені відмовили, бо мої відгуки не вписалися в шаблон видання, ще й надто емоційні – на цьому особливо акцентували. Вони направду емоційні: буває, перегортаєш останню прочитану сторінку і в голові вже «звучать» речення майбутнього враження, вони не дають спокою, поки не занотую і не поділюся. Хоч останнім часом усе частіше виникає бажання «мовчати», менше ділитися чимось, особливо в соціальних мережах.

Знаю, що музика у твоєму житті займає важливе місце. Особливо це стосується творчості Майкла Джексона. З твоїх творів знаю, що полюбляєш слухати джаз, зокрема, Еллу Фіцджеральд, у «Провидці» згадуєш «Almost Blue» у чудовому виконанні Чета Бейкера… Яким є щоденний плейлист Алли Рогашко?

О, музика... Це направду частина мене, з музикою я по життю в буквальному сенсі. Вона звучить у мене завжди, не встигну прокинутися і продерти очі, а передовсім – аж ніяк не кава: музика. Я ще жодного рядочка не написала в тиші (хіба ті, які спросоння посеред ночі занотовую в записник). Мій плейлист надто широкий, щоб не сказати «безмежний»: Марвін Ґей, Ел Джерро, «Chicago», «Earth, Wind & Fire», Чет Бейкер, Кріс Белл, Елла Фіцджеральд, Емі Вайнгауз, Рей Чарльз, Луї Армстронг, Бі Джиз, Кріс Рі, Леонард Коен, Гару, Джордж Майкл, Джо Кокер, Адріано Челентано... Це лише те, що найперше згадала, бо все пригадати неможливо, це надто багато. Вибір залежить від настрою чи то пак настрóю. Люблю Бетховена, Шопена; «окрема тема» – музика Астора П’яццоли, це щось фантастично-неймовірне, що наче вводить у транс і відриває від земного… Ще одна «окрема тема» – Майкл Джексон. У чотирнадцять я відкрила для себе всесвіт MJ. У той час, коли однолітки «фанатіли» від Юри Шатунова, я чулася білою вороною, бо любила не лише слухати Майкла, а й відчувала спорідненість. Спершу мене потрясла творчість, а згодом я відкривала все нові й нові грані цієї глибокої, непересічної особистості, що понад усе прагнула змінити світ на краще. «Man in the mirror», «Keep the face», «Earth song» і багато інших, у яких закликає зупинитися, зазирнути вглиб себе, змінити… – ці послання досі вражають.



Додаткові матеріали

01.03.2016|16:29|Події
«Книжка року» назвала переможців
08.06.2015|08:13|Re:цензії
Алла Рогашко: Українська література потребує читацької підтримки
6 книжок, які можна покласти в жіночу сумочку
12.08.2021|10:18|Re:цензії
"Душі з широким розмахом крил"
11.02.2020|20:55|Re:цензії
Поза межами безмежжя, або Роман із присмаком поезії та лавандово-кавовим ароматом
27.01.2020|18:41|Re:цензії
Блукання міжчассям, або готика від Алли Рогашко
22.01.2020|12:44|Re:цензії
Дотик горіхового дерева, або На розхресті світів
19.12.2019|12:11|Re:цензії
Голос, що змушує піднятися, або Текст як множинність доторків
10.02.2019|21:00|Re:цензії
Якщо в наших силах зарадити, треба спробувати...
26.08.2019|09:35|Re:цензії
«Усе лине до світла…», або Рівне як Місто трьох «Л» - Любові, Людей, Літератури
02.01.2019|21:18|Re:цензії
Про силу духу від Алли Рогашко
25.10.2016|07:36|Re:цензії
Так пишуть щасливі люди...
коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери