Провела її, як засідання клубу «Краєзнавець», співробітник бібліотеки Вікторія Солонікова. Також до Чернігова приїхав один із героїв книжки – Олег Проценко, генерал-отаман українського козацтва. Взагалі, це – надзвичайно цікава розповідь про чотирьох братів Проценків – Олега, В’ячеслава, Тараса та Юрія.

Що ми знаємо про свій родовід? Звідки він почався? Які славні пращури ходили по українській землі, прикрашаючи її працею, а то й захищаючи від різних ворогів? На ці важливі питання дає відповідь художньо-документальне дослідження про шановані роди Проценків-Судденків, споконвічних козаків із Чернігівщини. Хоча, звісно, основна увага віддана життєпису братів Проценків, які досягли значних вершин у сучасному суспільному житті України. Їхня доля – безперечно, повчальна для інших, тому, на мій погляд, викличе зацікавлення широкого загалу українських читачів – різного віку, професій та уподобань. Необхідно віддати належне й Олегу Олександровичу Проценку за сумлінний підбір фактичних матеріалів та ілюстрацій.

Брати Проценки – також наші земляки, вони – родом із села Любомудрівка на Борзнянщині. Ці козарлюги живуть навдивовижу дружно, постійно, в усьому підтримують одне одного. У великі свята разом збирається по 120-130 людей цього знаменитого, непересічного козацького роду!

На презентації виступили головний лікар Чернігівської обласної дитячої лікарні, депутат обласної ради Олександр Карета, педагог, громадський діяч Лариса Куровська, очільник обласного радіо, відомий журналіст Олег Шолох, письменник і журналіст Олександр Олійник, гуморист Михайло Сушко…

Президент Міжнародної літературно-мистецької Академії України Сергій Дзюба урочисто вручив Леонідові Горлачу міжнародну медаль Олександра Довженка.

Робота над цією чудовою книжкою тривала два з половиною роки. І про своє нове творче дослідження Леонід Никифорович Горлач розповів так:

– Все починається з людської пам’яті. Вона переходить із покоління в покоління, як жива легенда, народна дума: діди з батьками та бабусі з матерями повідують нехитрим словом про своїх попередників, а діти підхоплюють ту естафету безсмертя й несуть її далі. Чи не тому в родині така радість панує, коли народжується немовля, особливо синок, – бо то гарантія вічності родоводу. Щоправда, така естафета нетривка, побутує тільки у вузькому колі родичів.

Та для того, щоб зафіксуватися на скрижалях історії, людство витворило чимало способів. Згадаймо унікальні зразки доісторичного клинопису та гончарного розпису, в яких відбилася душа безіменних творців. Мабуть, їм теж хотілося залишити свій слід на землі. І вони це зробили, бо чому б тоді ми через тисячі літ так тривожно вглядалися в безмовні монограми минулого, прагнучи і свій рід побачити в темних глибинах часу.

А там з’явилося слово, що донині оживляє ті ж древні єгипетські папіруси чи китайські шовкові полотна. Воно допомагає людству зафіксувати час для нащадків, живі образи рідних людей, подій, щасливих злетів і глобальних катастроф, що досить швидко відходять у минуле. Не кажу вже про нинішню електронну пам´ять, яка набирає таких обертів, що може й зовсім витіснити з меморіалу друковане слово. Та, на щастя, вони поки що вживаються мирно, як живе поряд із ними в народі його пісня. А це – запорука того, що людина тільки збагачується можливостями зберегти свій слід на землі.

Цивілізовані народи планети давно засвоїли мудре правило: спільну історію творять історії окремих родів, родин. Зафіксовані не лише династії королів, царів чи високородних дворян, а й звичайних трударів, які нічим не виділилися з багатолюдного огрому. А що маємо ми, нащадки могутньої Київської Русі, яка задавала тон розвитку всієї Європи? Порубаний ліс, у якому стирчать струхнявілі пеньки, та заволочені туманом забуття, запалі в землю могили. Навіть незруйновану могилу українського гетьмана важко знайти!.. Добре хоч, що залишилася писана історія злетів і падінь України, де згадуються небувалі міжусобиці, в результаті яких страждав народ.

Чи не найретельнішим фіксатором життя людського в приходах була колись церква. В її реєстрових книгах можна було б відшукати бодай дати народження й смерті своїх родичів. Та настало ХХ століття з його розгулом атеїстичного бандитизму, і все перетворилося на хаос. Тому нині не в кожному архівному невпорядкованому, а почасти і в бездомному сховищі можна відшукати слід свого роду. Та й ліниві ми стали на збереження пам’яті, не скеровані на цю неперехідну справу і школою, й подальшим життям. От і хапаємося за голову в розпачі: а як бо то звали бодай діда, не кажучи вже про прапрародичів. Такі ми є, але не такими маємо бути…

Підтвердженням цієї вкрай важливої потреби може стати й ця книга, поштовхом до створення якої був емоційний порив одного з братів Проценків. Якось, коли відійшла у вічність мати, Олег із гіркотою замислився: а чому б було не записати від того ж мудрого діда Петра чи мами з батьком спогади про попередників? Де ж тепер взяти живі деталі їхнього життя? А взагалі – якого ми роду-родоводу та звідки з’явилися в невеликій мальовничій Любомудрівці? А потому, як у братів водиться, зібралися вони та й вирішили: треба шукати своє коріння, шлях у непам’ять має зупинитися на їхньому поколінні.

Як на мене, стосунки між чотирма братами Проценками – Олегом, В’ячеславом, Тарасом та Юрієм – могли б служити моделлю життя українського суспільства. Повага до попередників, любов до батьків, а відтак і пошана одне до одного, прагнення підтримати кожного в суспільному становленні, бережне ставлення до роду Проценків, – і зробили можливим говорити про їх непересічність.  І якщо Любомудрівка разом із Борзною будуть казати про вихідців визначних, то без братів козацьких не обійдуться.

Тривалий шлях пошуків відновив багато чого. Таким чином і визріла фактажна основа книжки, яка буде повчальною для кожного, хто дорожить історією свого роду. Особливо ж багато зробив для того, щоб вона з’явилася на світ, старший із братів Проценків – Олег Олександрович, котрий має велику природну пам´ять, що зафіксувала тисячі неповторних деталей із життя родини, добру інтелектуальну передоснову, талант дослідника історії та оповідача, а ще – талант патріота свого краю, який, разом із братами В’ячеславом, Тарасом та Юрієм, прагнуть зробити Україну щасливою.