І ось твір, наскрізь пронизаний соціально-політичним звучанням, у нашій літературі з’явився. Дилогія Юрія Щербака «Час смертохристів» та «Час великої гри» глибоко патріотична. Разом з тим роман своєю масштабністю переростає національні проблеми і фіксує конвульсії всієї людської цивілізації. Нафантазована автором геополітична система світу складна, гігантська, тут переплітаються інтереси окремих владарів і цілих держав, цинізм офіційних заяв і справжніх намірів; тут є місце і втіленням людських планів, і випадку.

Роман майстерно побудований. Автор знайшов вирішення проблеми, якої не вдається розв’язати багатьом письменникам, тому ж Лису, наприклад, у «Столітньому Якові». Проблему, як органічно поєднати опис масштабних у просторі і часі подій, без котрих твір втрачає свою епічну глибину, із описом щомиттєвого життя героя та його дій, без чого персонаж ніколи не наблизиться до читача. Маючи талант стиліста і прекрасно володіючи матеріалом (іноді його знання міжнародних відносин, технічних новинок зашкалює), проблему цю Щербак вдало вирішив через межування детективних пригод з достовірно виписаними документами. 

Щербак створив привабливого героя.  Явившись читачеві з перших рядків роману, Ігор Гайдук не зникає серед тексту, не розчиняється в інформації чи роздумах автора; він присутній у кожному епізоді, через його голову й очі ми бачимо навколишні події.  В результаті амплітуда емоцій читача посилюється в рази, а ідеї, про котрі пише автор, стають ідеями того, хто ідентифікував себе з героєм твору. Як це не банально звучить, але герой Ю. Щербака дає читачеві точку опори. «Я останній українець в цій клятій країні. Мені немає куди їхати. Вибору немає» – ця фраза, мабуть, є квінтесенцією всієї дилогії.

До переваг роману віднесемо і прискіпливо пророблені навіть другорядні персонажі. Не все з їх біографій автор озвучує, але то там, то в іншому місці дрібна деталь вказує на минуле життя. Кожен персонаж (в тому числі і негативний) має свою життєву позицію і принципи, свою мотивацію дій. А правдиво сильний і небезпечний ворог, звичайно ж, додає героєві нефальшивої мужності.

Харизма персонажа проглядає, в тому числі, і через діалоги. Коли того вимагає ситуація, Юрій Щербак  не зупиняється перед вживанням грубого слова, або використанням природної мови героїв: російської, англійської, польської. Причому, почуття міри не дає йому опуститися до вульгарності, а тонко дозовані іноземні слова дозволяють читачеві навіть без перекладу розуміти суть сказаного.

Сюжет роману стає гострим з перших сторінок, коли над героєм Гайдуком нависла смертельна загроза. Причому, динаміка сюжету створюється не тільки через дію і рух, а через психологічну достовірність ситуації. Автор, використавши потенціал одної зав’язки, вводить у дію іншу, ще гострішу і масштабнішу, від особистого порятунку героя до розв’язання філософського осмислення держави і місця людини в цій державі.

Драматичний текст розбавляє іронія автора, котра то зблискує в абревіатурі, то в симбіозі містики із сучасними технологіями; а то  піднімається до ледь вловимого сарказму, як це маємо в сцені коронування російського царя, де натрапляєш на «бекаючи» фразу: «Зазвучали і прізвища видатних російських аристократичних родів: Боліцин, Бодунов, Будін, Бужков, Буданов, Бедмєдєв, Буйський, Бенкендорф, Байден, Багров, Браудер, не кажучи вже про Басманова».

Попри все це треба сказати, що критика неоднозначно сприйняла роман Юрія Щербака. Крім похвальних рецензій, були й критичні. Їх діапазон широкий − від задерихвостого вистрибування навколо тексту, коли рецензент більше любувався своїм гостроумієм, аніж обґрунтовано аналізував роман, до не таких вже й безпідставних звинувачень твору в дидактичності і пародійності; дехто взагалі вважає твір провальним.   

Справді, мусимо визнати, що іноді Щербак балансує на грані між величчю пророцтва і провінційною примітивністю, між великим і смішним. Час від часу він шокує читача наївними сценами: від набору сентиментальних штампів до протокольного запису телефонної розмови Бога із Сатаною, після якого взагалі втрачаєш будь-які орієнтири, що ж перед тобою: школярський витвір, філософський трактат, гоголівська містика чи сарказм гротеску?

І все ж сто разів правий Віктор Мельник, котрий про «Час смертохристів» написав: «Але буквально останні тижні українського життя дивовижно актуалізували твір». Дійсно, дивовижно спостерігати, як в сьогоденні починають проступати риси суспільства, нафантазованого автором на другу половину століття. Ця пророча риса роману свідчить про одне: Юрій Щербак вловив основні болючі точки, основні тенденції розвитку людської спільноти в цілому і України зокрема. 

А ще роман Юрія Щербака змушує задуматися про місце людини у цьому світі. Світ жорстокий, так було, є і буде. Інша річ, яку позицію займеш ти – саме на це питання і намагається дати відповідь письменник. В цьому, як на мене, головний сенс роману, більший, аніж пересторога, національні питання і фантазії на тему майбутнього апокаліпсису.