Електронна бібліотека/Поезія

Завантажити

** *

Так перед пробудженням, не прокинувшись,
Але вже й не вві сні, чекаєш:
Будильник затягне нараз електронну пісню свою.
А тиша усе і тиша усюди і снігу в тобі по чоло
Ніби шафовий страх дитячий, береться раптом нізвідки
Дрібненька-дрібненька дрож: що ж
І так-то в тобі, мов на ранковій траві:
Все мерехтить і тремтить дрібнокрапельно якось
Доки сніг-по-чоло переходить у дощ прокидальний,
Розплющуєш очі і враз до годинникадо телефону
Бачиш: спати іще годину чи більше
А як ось старі на стільці засинають – зненацька, раптово, відразу?
Ніби за знаком невидимим і нечутним
Так я поринаю у зморшки постільні і в старість
Що ніби почнеться нескоро
І ніби старі – отямившись випадково
так ніби і сну не було а тим більше колишніх
хвилин до будильника, років до сьогодні
Тільки плинно, миттєво отямившись до годинникадо телефону,
І бачиш: година така ніби час прокидатись
Але тиша усе але тиша навкруг і
Повсюди вода
До неба самого вода

* * *
Розмови, схожі на китайську порцеляну
Зубна щітка, подібна на м’яку бормашину
Хочеться зависнути в кухонному гамаці до тих пір,
Доки не дочитаю Фріша
Здається, Бодрійяр писав про надмірність обгортковості:
На кріслах чохли, телевізор на п’єдесталі,
На столах – обов’язково скатертина і ваза
На людині – майка, сорочка, светр, піджак, ватник
І так далі, і одночасно
Ілюзія володіння = усе відразу
(Рівність не змінюється зі зміною місць)
А можна разом обклеїти стіни відксереним словником Даля
І цього
цілком досить

* * *
Величний метелик, розквітчаний махаон
Приречений буде померти, запасти в сон
Уособлюючи собою пафос перш за все:
Інакше кажучи – ні те, ні се.
Шматок газети зі словом зім’ятим,
Що прилип до підошви о пів на п’яту
І відступив за долю секунди
Кожною літерою говорить: я буду
І коли черевиків твоїх не буде, я буду
І коли тебе не буде, я буду
Махаона не буде, а я - буду

ТРІШКИ ВИЩЕ ЗЕМЛІ

Трішки вище землі ряди шерстяних штанів пуховиків шкірянок
Носи черевиків спрямовані, мов стрілки північних компасів
Трамвайна зупинка і трішки січень,
Трішки, оскільки це очі мої говорять
Вони говорять: трішки, нехолодно, хистко, прийшов смс і все по чужому
А можна зливатись із тими хто поруч, думати й бачити
Не бачити, скоріше – вихоплювати
Саме так: ви-хоплювати щось звідусюди
Перші штани: Ціни на куртки-барабашово-горілка
Другі штани: Дерева-і вдомачекає-щось
Треті штани: Передача в четверте відділення-конний ринок-годинник
Четверті, і п’яті
ну і так далі
Шматки реальності, не перехресні, не перетинаються
Це все іще де Монтень: двоє людей відрізняються більше
Ніж дві тварини різного виду, приблизно так
Але існує те, що називають «загальним місцем»
Трішки січень, трамвайна зупинка
Лишається бачити загальне місце
Січень, цілковито різна трамвайна зупинка
Точніше, вихоплювати загальне місце
Січень

* * *

Переставляють речі з місця на місце
Переселенці
І недоумкуваті старі
З місця предмети на місце
переставляють
недоумкуваті
переселенці
й старі
Інші хтось хочуть врости до самої потилиці
А речі рвуться із тіла, поміж домами петляють
Крутяться, рвуться із рук, із потилиці з власної волі
Поміж домами петляють
Не закріпити
Крутяться поміж домами
Не прив’язати
Як не старайся,
переставляться
зринуть злетять
Переселенці й старі
їх проводжають-стоять
Зморщуються летять

***

Я говорю про те, про що не можу сказати:
ось, на квітневу зелень падає вода,
підіймаю голову, мружусь,
чхаю на сонці,
сліпий дощ,
зряча трава,
задерта моя голова.
Протягом дня, здавалося б, одна і та ж весна.
Чому в різний час вона по-різному чарівна.
Кільця диму, котрі летять в небеса,
Чи то дощ, чи роса.
Я представник дивовижної нерозумної раси.
Говорити про себе – невимовно просто,
бути собою – незрозуміло складно.
Раніше життя здавалось мені підвішеним простирадлом,
що розвівається на мотузці в коричневому дворі.
Біле, чисте й просте,
його знімають, прасують,
крохмалять,
і воно шалено пахне.
Тепер життя видається мені великою сферою,
заповненою переплетеними нитками,
рух однієї з них викликає зміщення іншої.
Тому я несу відповідальність за рух навіть свого мізинця.
Коли я зрозумів це,
я згадав усіх, кого коли-небудь ображав дуже сильно,
і величезне почуття провини затопило кімнату.
Я плавав у ньому нерухомо,
ніби вражена спекою медуза.
Раніше я вважав, що цілком вільний і можу
махати руками скільки захочу і як захочу.
І робив не лише це: я стрибав на грудних клітках тих,
хто був мені близький,
думаючи, що стою не на людях, а на піску.
Я не помічав обрисів людських облич в пляжному рельєфі.
Я лягав, заривався в пісок, чхав на сонці, грав у м’яча.
Я був таким юним, що цілковито вірив у можливість своєї свободи,
абсолютної свободи, що розвівається на вітрі.
Тепер знаю,
що, підіймаючи голову до небес і приймаючи краплю води
на кінчик свого носа,
я годен відчути щастя, дихати, жити,
але –
від того, як я мружусь, залежить
траєкторія краплі,
а від її температури
залежить те, як я мружусь.
Це, власне, і є свобода,
прекрасна свобода квітневої зелені, що пробивається,
сильної, духмяної і водянистої,
свобода весняного дощу,
сильного, духмяного і водянистого,
при доторканні яких
народжується життя.

* * *

Як повітрям передаються слова?
Через летючі пилинки,
Відблиски світла,
Сонних комарів.
Летять звукові хвилі –
Невидимі тіла
Вимовлених слів.

Я стою посеред площі Конституції
Під одним із найбільш відомих пам’ятників
Нашого міста. Дехто називає його холодильником,
Дехто – двоє з ломбарда,
Я не називаю його ніяк,
Коли домовляюсь під ним про зустріч
Кажу ”на Радянській” (поруч станція метро).
А люди відчувають місце, про котре йдеться, нутром.

Як повітрям передається те, що не вимовиш?
Через летючих голубів,
Розведення рук,
Випадкові торкання плечей.
Летить, летить те, що не вимовиш,
Залітає до самого серця,
Так що хочеш лягти –
Хочеш простих речей.

Я стою посеред площі Конституції,
Земля обертається, сонце рухається,
В руках у мене браслет із намистинок крутиться,
Я перебираю їх одну за одною.
Перша – я маленький і нерозумний,
Друга – я підліток і нерозумний,
Третя – я дорослий і нерозумний.,
Четверта – плюю на клумбу, чекаю.
В повітрі весняне світло біситься,
Олюднюється і світиться.
Іду назустріч, браслет ховаю.

Як повітрям рухаються старі?
В тісних садах,
Коло міських засмічених водойм
Сидять дідусі та бабусі –
В капелюхах, хустках, присіли собі на хвилинку.
Не дійшовши до найближчого ринку.
Чи не повернувшись із найближчого ринку.
Їх шкіра суха, очі порожні о цій порі,
На колінах складені руки.
Крихти хліба хапають міські птахи.
Хто їх сюди приніс, як вони прилетіли?
Худі й красиві старі,
На яких крилах сюди прилетіли,
Якими шляхами зникли?
Як їх побачити чи торкнутись,
Тих, котрі летять у повітрі,
В особливому просторі,
Поміж словами і тим, що не вимовиш особливо?

Я стою на площі Конституції.
Ти сьогодні така красива.