Завантажити

назустріч ворогам. Та й він раптом упав, простромлений довгим списом галаганівця.

Ватажка вхопило двоє з товариства, винесли з бою на майдан і поклали в затінок під церквою, щоб ніхто не порушив спокою останніх хвилин земного життя могутньої душі козака.

— Клейноди до церкви! — над силу мовив Богуш: — Може, божого дому не зачеплять!

Козаки виконали його волю й одразу ж кинулися в бій, щоб і собі знайти таку славну смерть, як і їхній отаман.

Сили оборонців вичерпувались, як і їхня зброя. І славні сивовусі запорожці, між яких було чимало колишніх курінних отаманів і полковників, що їх поважали люди всієї України, один по одному падали мертві під багнетами і списами москалів.

Я не мав сили спостерігати все те, що коїлося... Це була не січа, не бойовище, а різанина... Я бачив, як Галаган, вискочивши на окопи, почав гукати запорожцям, щоб ті складали зброю, присягаючись, що ніхто їм не завдасть лиха. І, на жаль, знайшлося десятків зо три таких, що повірили йому; решта ж лицарів, збившись в окопах, захищалися, доки не полягли всі, як степова трава під косою.

Перемігши козаків, зрадник Галаган кинувся добивати поранених і бранців. У мене чуб настовбурчився, коли я помітив, що поранених, з яких точилася кров, волочили за ноги на майдан і там, поставивши, замість колоди, кухву, стинали їм голови.

Легкодухих, що віддали себе “на милость” Галагана, він живцем саджав на гострі палі й вішав на шибеницях, які були змайстровані на плотах... І так пускали тих нещасних Дніпром униз, щоб усі запорожці бачили, яка на них чекає доля.

Богуш спливав кров'ю під церквою, коли його загледів й упізнав Галаган.

— А! — скрикнув той, радіючи. — Це ти підбурював запорожців на битву!.. Тебе, голубчику, я привезу до царя живим!..

— Спізнився, московський недоляшок!.. — стиха відповів Богуш. — Я вже збираюся до іншого царя — того, що на небі! А з якими очима ти постанеш перед ним?

— Годі, годі! — заговорив я в знемозі, силкуючись одірвати свої руки від надгробка. — Я не можу більше дивитися!

Але руки не слухались... Вони мовби прикипіли до каменя, і я ще бачив, як усі запорозькі курені охопило полум'я і як зрадники, разом із ворогами, скинули хрест із січової церкви, а дзвони — із дзвіниці... Як вони грабували в церкві срібло, золото й свічки... Як здирали з образів золоті із самоцвітами ризи... Як виносили з-під престолу військові клейноди... І як уже наостанку підпалили церкву.

Я не міг зрушити з місця, хоч і намагався це зробити. Тоді я почув таємний голос:

— Ти бачив сам, як це було. Пам'ятай же, що наша воля загинула не через ворогів, а через зраду своїх... І вам, що зараз живете, не буде волі, доки не запанує поміж вас згода й братерство!

Коли відірвалися мої руки від надгробка, я, знесилений тяжкою марою, довго не міг підвестися з могили й поглянути навколо себе...

Далеко, на схід сонця, з-за плавні, повитої ще млою, рожевіла світова зоря. І вгледівши її колір — радості й надії, я мимохіть вигукнув:

— О зоре, зоре! Будь ти не тільки вранішнім світилом, а й символом єднання й волі українського люду.

читати