Завантажити

вечір і так, вважай, пропав!— клопотався він.
— Та з твоєю демократією не диво й до дванадцятої ночі проваландатись,— сказав начміліції, розстібаючи шинель.— Ціла, брат, банда в тебе завелася. Що ти тільки собі думаєш?
— Та що думаю? Не розкасіруємо — біда буде.
— Опредільонно!
Сахновський повісив шинель на вішалці; надів поверх френча нараменники з шаблею, з наганом у кобурі. З-за стола підвівся міліціонер.
— Ну, я, товаришу начальник, піду.
— Далеко?
— Ні, тут, на селі.
— Бо, може, вночі нащось буде треба тебе.
— Та ось і ця дівчина знайде. Я тут недалеко, до тітки Векли.
— Оця дівчина?
Пауза. Міліціонер узяв у кутку карабін, закинув за плечі і вийшов з хати. Сахновський не зводив з дівчини очей. Боком до нього стояла, профілем тонким і строгим, як різьблення. Бачив — ніздря тільки тремтіла, а брова — тріп і зламалася. Спустився очима по голій шиї на груди їй, нижче — на стан стрункий. Дзінь, ступив крок. Дівчина здригнула й обернулася: губи зціплені, а очі суворі з-під строгих брів так і встромила в очі. Ось-ось погляд зломиться, дрібно в дівчини тремтіли коліна. І раптом — дзінь, ступив крок і взяв за лікоть — вирвала і суворо:
— Ось не чіпайте.
З порога Матюха:
— Льоню, та йди вже!
Той крутнувся на каблуці і пішов до їдальні. Через поріг — дзенькнув малиново шпорами, вклонився до гостей. Підійшов до господині,— сиділа вона на канапі за круглим столом серед молоді,— поцілував руку. Потис руки панночкам: крім Наталки та Ніни, сиділа ще дочка крамарева, пухка, білобриса, “миколаївська дівиця”, і ще якась. У флірт грали. З мужчин Данюша тільки сидів з ними. Інші за тим столом і про щось розмовляли. Матюха біля буфета з карафками порався. Старі жінки на стіл накривали.
— “Фіалка”,— подала Ліза Наталці картку флірту, а до Сахновського повернула лице і всміхнулася з жартом:
— О, який же ви нехороший, Леоніде Петровичу!
—Я?
— Да, ви. Тільки зачули баришні ще на кухні ваші шпори, так у них серденько в кожної забилося. А ви не йдете. Чи вас, бува, циганочка наша не причарувала? — і глянула бистро і з сміхом. А Наталки й собі:
— Ой, вона ж гарненька!
— Пхи, красу знайшли,— сказала крамарева дочка й закопилила губу.— Іменно, як циганка, та ще як надіне дрантя... “Хризантема”,— подала вона картку Сахновському. Той прочитав: “Отчего вы так редко бываете у нас?” Поглянув на неї. “Ну, та й погана ж!” —подумав. Потім у картку очі ткнув і натрапив на щось, наче підхоже для відповіді: “Я очень тронут вашим участием”,— передав він Паші, а тоді витяг портсигар срібний із золотими монограмами й закурив. Дивився крізь дим на жіночі обличчя, з одної на другу перелазив. От Ліза — чим не бабочка! Од шиї голої батистову кофтинку на ній тільки — дрр, і сорочку,— оголив її аж до пояса, далі з-за стола не видно. Перевів на Наталку погляд — цієї всю постать видно: закинула ногу на ногу, з-під спідниці трохи литка виглядає в ажурній панчішці,— припав до неї поглядом.
А Гнида прийшов пізніше, вдвох із сином. Уже під час вечері. У хаті шум, галас, як на весіллі. Говорили всі одразу, говорив кожен голосно, мов бесідників своїх уважав за глухих. Матюха вже в самій жилетці, і комір сорочки, що з манишкою виноградом чорним, розстебнений. На тім кінці столу жінки голосно ґелґотіли. Гнида підійшов до голови. П'яний у дризг голова. А таки підвів важку розкуйовджену голову й очима ворухнув важко, як двома пудовими гирями.
— Ну, що там?
— Є, підписали.— Гнида витяг із-за пазухи згорнений учетверо аркуш і поклав на столі. Матюха розгорнув той аркуш і кинув дві гирі свої на підписи.
— Не всі підписались,—сказав молодший Гнида.
Матюха грізно:
— Хто саме?
— Та от і Гордій Чумак, і Півненко... Душ на десять набереться з тими, що голосували проти.— Він сів до столу й додав: — А були й такі митці: “Дай зачеркну, передумав”.
Матюха глянув важко.
— А ти не знаєш, що їм робити, гадам? У морду їх!
— Та я знаю. Якби ж і я — власть.
— Моєю рукою!— важко одкинувся Матюха на стільці. Враз подався всім тулубом наперед, рухом нерозміреним, аж грудьми на стіл навалився, руку до карафки простяг — звалив чарку.
Налив у склянку перваку, повну по вінця, мовчки хитнув Якову. Той мовчки випив усю до дна за одним духом, тоді тільки крякнув і витер невеличкі вуса широкою долонею та заїв чимсь.
Матюха ще поналивав чарки.
— А в Давида зараз якесь зборище,— як ковтнув шматок, раптом згадав Яків і пильно дивився на голову,— цього ще в нас не хватало.
— Оце зараз зборище?
— Ну да. Повна хата людей, і, видно, якісь питання обмірковують.
Матюха з-під хмурих брів глянув на Якова і, п'яний, підвівся з стільця.
— Де мій наган, Лізко?
Ліза схопилася, і жінки сполошились. А Огиренко сидів за столом поруч із зятем, взяв міцно того за руку й сказав:
— Корнюшо, покинь. Це не зараз!
Той тільки блиснув очима. І Сахновський з-за столу:
— Да в чом дєло?! Що це за анархія!

читати