Завантажити

Того вечора я чвалав темною, безлюдною вулицею – хтозна звідки, а куди? Певно, додому. Просто чвалав в одному напрямку без мети, без самозаглиблення і навіть без думки. Йшов, бо пересувалися мої ноги…

Асфальт ледь припорошено снігом. Я згадав, що до цього бачив або голий асфальт, або не асфальт вже, а кучугури. А тут – темна поверхня ледь засніжена. Хтось сотворив вдалу й небанальну картину.

Метрів за двадцять розчахнулися двері подорожнього під’їзду – вийшло дві постаті. Чорна – висока, й біла – низька. Я понишпорив у кишенях – цигарки давно скінчилися, а постаті зараз будуть просити, бо похитуються і приверескують і, може, чогось хочуть. Жінки…

Сьогодні ж бо на воді мальовано хрестами…

- У!!! – пересмикнула мене чорна.

Я тупо їй усміхнувся.

- Ей, ти, добрий вєчєр! – рука білявої хтіла мене рубльом легенько чесонути по носу, та безсило впала на моє плече.

- Добрий вечір, - одповів я і штовхнув її в рам’я.

- Чьо талкаєшся?! Сюда іді… Тєбя Бог скараєт…

І я йшов, але не “сюда”, а “туди”, куди несли мене мої ноги. Я ні про що не думав. Треба було йти.

Лишень удома я стямився. То була підсвідома відраза до чорного. Але ж воно є початком білого. Де це написано про карму?

Я хотів бігти назад, в самій сорочці й капцях, та раптом одумався, що не пам’ятаю, де це. Сонце… Сон це? Боже, я згадав, що чекав на Неї так довго, що Вона нарешті прийшла. А я не зупинився і не поцілував Її в губи. І не сказав Їй, що меч без піхов іржавіє. А чорна прокляла мою нерішучість.

За якусь мить стало байдуже. Я сів у м’яке крісло, простяг ноги ближче до каміна й занурився у Доріана Грея…

читати