Завантажити

вам... дайте стежку в цiм... доказать сяким-таким!
Всмiхнувсь Остапчук. Оце-то йому допекти Василевi!
— Чого ж, — каже до неї, — можу дать стежку. — Повернувсь до Михайла:— Тiльки тут от що: того, що як там було в вас — чи подарив йому батько, чи як, — згадувать у судi не треба, а просто: Василь, мов, сам захопив стiльки города собi.
Мовчить Михайло, в землю дивиться.
А Палажка:
— От спасибi вам! — до Остапчука. — Я вже вам робить що без грошей послухаю за таку йашу добрiсть до нас.
Знов усмiхнувся Остапчук: це ж йому й користь iце з цього буть може.
— Еге, я добрий, звiсно... Захопив прямо, кажи, — навчає Михайла. — Знайти тiльки для хворми свiдка такого, який би теж так сказав, i дiло вгорить. Я потягну руку за тобою. Перебалакать ще з товаришами суддями можу... i присудимо тобi посунуть обнiжок у Василiв город... Добре?
— Не знаю... коли б... — Михайло почухавсь.
— Що "коли б"?
— Коли б грiха не було тут.
Всмiхнувсь Остапчук, прихиливсь до Михайла та:
— А за обнiжок?.. Як тут грiх, то й за обнiжок же грiх: з вашого ж боку вiн скопаний.
Всмiхнувсь i Михайло, помовчав, далi:
— Та це так, тiльки... обнiжок дiло менше, а це... батькове слово треба ламать i... на Василя— захопив ще треба казать. Та й... обнiжок не я й скопував ще.
Палажка:
— І тебе сi та тi й вигадували такого менi... — почала кричать на Михайла.
Зареготiв Остапчук.
— Подумайте,— каже,— над цим.— Взяв цiпок, пiшов.
Почалося справжнє пекло в хатi у Михайла. Палажка вже тiльки й знає, що гризе йому голову:
— Сякий-такий, одбирай, що попустив! Слухає-слухає Оленка це, почне вбалакувать матiр:
— Ну, мамо, що ви за людина така? Нащо гризня ця?
— А тобi чого треба? — визвiриться мати на неї.
— Кончила вчення, мiсця шукай!
"Ну,— було думає Оленка, — коли б уже швидше те й мiсце: зароблю грошей i, на чiм не стане, куплю у дядька смужечку, що попустив йому батько. Нате, мамо, — скажу,— та цитьте!"
XI
Пройшло вже бiльш мiсяця з того часу, як пообiщав отець Полiєвкт написать Оленцi про мiсце. Жде-жде Оленка, не чуть нiчого од його. Чи не забув? Почала турбуваться.
А то одного разу почула од Сергiя вона, що сам чув десь, що отець Полiевкт, який завжди живе у губернському городi, зараз перебуває у батька свого, а цей живе у городi, що недалеко бiля Вербiвки, — невеличкий, повiтовий. Батько його, сивий дiдусь, заштатний батюшка, слабував дуже тодi, i вiн приїхав одвiдать його. Стукнуло в голову Оленцi: чи не пiти це до його, нагадать про обiцянку йому? Вечорiло тодi вже, як вона цю звiстку почула. Дiждала другого дня, причепурилась, чкурнула. А там усього сiм верст до города.
Пiвдня. Прихожа Полiєвктового батька. Оливою, калошами пахне. Сидять на лавцi в прихожiй: Грищенко у тужурцi, якась панночка в чорному, ще хтось безусий у блузцi, — видно, теж до отця Полiевкта прийшли. Сiла Оленка й собi. У сусiднiй кiмнатi чуть Полiєвктiв голос; балакає так повагом з кимсь.
— Любов до ближнього, — каже комусь, — любов, про яку так учив нас наш божественний учитель Христос, — велика рiч. І ми, служителi його, у проповiдях наших повиннi дбать про неї.
"Милий отець Полiєвкт, — думає Оленка,-про яке святе дiло вiн дбає!"
А серце тiльки тьох-тьох у неї: що то вiн про мiсце їй скаже.
Ось iде через прихожу у кiмнату у ту баба якась в попереднику, на прислугу схожа.
Оленка до неї:
— Доложiть отцю Полiєвкту, що я хочу бачить його:
Панасенкова, скажiть.— Пiшла баба у дверi, зачинилась, докладує.
— Так i Панасенкова тут?— чуть отця Полiєвкта. — Пам'ятаю... там така... — почав до когось, — по науках у школi не було кращої за неї. Дякували менi, що таку ученицю знайшов. Там даровита, а працьовита!.. Може неабищо буть з неї.
Чує це Оленка, всмiхається.
"Значить, коли за таку маєш мене, — думає, — подбаєш для мене. Ану, у якiй же второкласнiй ти помiстиш мене? У дiвчачiй, звiсно. Ну, й працюватиму ж я! Буду вчениць своїх до думок глибоких привчать, до людськостi, правди; буду їм книги гарнi читать. Пiдiйду до сiї, до тiї, всмiхнуся до неї, вiзьму за щiчку її. Боже! Як я їх буду кохать!" — Аж устала Оленка, пройшлась по прихожiй, так їй гарно зробилось.
Вийшов якийсь батюшка од отця Полiєвкта, молодий, високий, надiв бриль, пiшов собi. Визирнула баба з дверей незабаром за батюшкою:
— Iдiть хто... — каже.
Схопивсь Грищенко, почимчикував до отця Полiєвкта. Дверi зiстались одхиленi, Оленка стоїть бiля комина i їй видно: отець Полiєвкт сидить за столом у рясi шовковiй, такий поважний, а Грищенко вклонився перед ним низенько так, склав руки на грудях i так облесливо пiдiйшов до його.
"Яке ж низькопоклонство!" — подумала Оленка.
— Ваше високопреподобiє! — почав Грищенко до отця Полiєвкта. — Заставте за вас бога молить: допоможiть менi перевестись у второкласну куди!.. Прошенiе ось... — Вийняв похапцем з тужурки бомагу, пiднiс її отцю Полiєвкту, стоїть, знiтивсь перед ним, голову набiк.
"Як же i принизився!" — подумала Оленка. Їй аж соромно стало.
Подививсь у те прошенiє отець Полiєвкт, далi:
— Гаразд, голубчику! — та й положив на стiл

читати