Завантажити

назвала декого.
— Так собі люди, — промовив Корецький. — Ну, та все ж добре, що вони ворушать людську думку.
— Та це добре... погано тільки, що трохи задираються з нами... А завзятий народ. Валюшний, дак той навіть таке каже: «Знаємо ми ваш парламентаризм!» — «Та що ж ти знаєш?» — питає Петро. «Господство буржуазії, — каже, — а вас ми розкасируємо!»
Євген і Таля обоє засміялися, уявляючи собі Валюшного з його витрішкуватими очима, з його наївною вірою, що над скарбами горять свічки вночі й через те він таки найде колись скарб, і з фразами про «парламентаризм» і «господство буржуазії».
Вже смеркалося. Вони їхали в темряві м'якою накоченою дорогою, близенько пригорнувшись одне до одного. Хлопець-поштар давно вже дрімав, похитуючись на передку, і коні самі собі бігли добре знайомим шляхом. Ось уже замигтіли перед ними вогники в вікнах ладинських хат, і незабаром вони в'їхали в село. Поштар прокинувся, свиснув на коней, ляснув батогом, і коні побігли швидше.
Дарма, що буденний день, а на вулиці було чимало народу, найбільше чоловіків, і всі про віщось жваво розмовляли. Корецький зрозумів, що це — відгук сьогоднішньої події. Він би залюбки спинився поговорити з ними, та додому тягло ще дужче. І вони швидко минали людей, здоровкаючися з ними. Дехто пізнав Корецького, і в темряві чулися голоси:
— Дивись: учитель!.. Вернувся!.. Вже випустили... Ось нарешті й школа. Та половина, де клас, темна, а друга, де їх квартира, дивиться великими освіченими вікнами, їх дожидають.
Коні спинилися перед рундуком. Корецький перший збіг на східці й кинувся в хату. Спинився на мить, засліплений світом... Було повно людей... Стіл серед хати... самовар парує на столі...
— Євген Петрович приїхали!.. — скрикнула, сплеснувши руками, наймичка, баба Химка.
— Татоцко приїхав!.. Татоцко приїхав... — задріботіла маленька білоголова Ліда, в'ючися коло колін у батька.
Корецький ухопив її на руки та й почав цілувати їй щоки, великі сірі очі, ручки...
Тоді спустив її додолу, натрапив на бабу Химку, поцілувався з нею, потім побачив перед себе сивобороде обличчя шкільного сторожа, діда Терешка, і з ним почав цілуватися... Враз почув поважний дитячий голос:
— Як це ти, татку, з усіма здоровкаєшся, а мене не помічаєш?
Шестилітній чорноголовий Володько заявляв претензію за неуважність до його особи. Серед сміху покривджений вмить опинивсь у батька на руках, обняв його за шию... Держачи його на одній руці, другою Корецький стискав руки Петрові й Якову і цілувався з ними, а Володько вже пручавсь:
— Ну, тепер пусти: я ж не маленький, щоб на руках сидіти.
Знову сміх...
— Ми вас тут уже давно дожидаємо, — казали гості.
— А ви ж як довідалися, що я приїду? — спитався Корецький.
— Дак ми ж у городі на мітингу були, — відказав Яків. — Ще й Іван Петренко з нами... Тільки він ще в городі зостався, а ми зараз вернулися додому після мітингу... Та вже все село знає, що вас випущено...
Ледве посідали за стіл, — почулася тупотнява в сінях і ввійшло ще троє товаришів: один, так само, як Петро з Яковом, колишній школяр Корецького, тепер уже молодий батько, а двоє — старших хазяїнів з тих, що ходили на читання до вчителя й потім пристали до громадки. Знову почулися привітання. Таки посідали, заходилися пити чай... Говорили, уриваючи, перескакуючи від одного до одного, поспішаючись про все сказати... Петрові й Якову страшенно сподобався мітинг.
— От якби й у нас, у Ладинці, зібрати такий мітинг! — казав палкий Яків, і очі в його так і блищали іскрами енергії й радощів. — Як би це добре було — розказати про все людям!
А Петро, завсігди мовчазний, так і сяв увесь своїм нечепурним тихим обличчям з глибокими сірими очима. Як звичайно, трохи горблячися над столом своїм міцним тілом, він казав:
— Треба!.. Дуже треба!.. Люди цікавляться... Дехто як вернувся з базару з города та як привіз звістку про маніфест, то зараз деякі кинулись до попа питатись: який там маніфест про волю вийшов.
— А що ж піп казав? — спиталася Таля, наливаючи чай.
— Не знаю.
— А я знаю, — озвався Панас, один з старших хазяїнів, високий чоловік з підстриженою бородою. — Двоє йшло — Демид та Корній...
— А, Демид! — перепинив Корецький. — А як його порубана рука? Загоїлася вже зовсім? Бо я тоді не вспів догоїти...
— Загоїлася — вже робить. Каже, що ви його знову на хазяйство настановили...
— А на читаннях буває?
— Ні, після вас ні разу не був.
— Шкода... Ну, то що ж піп?
— Ну, то вони ото пішли, дак і я з їми: ану, думаю, послухаю, що піп казатиме. Каже: все те брехня, ніякого маніфесту нема.
— От такої! — здивувався Корецький. — Та невже?
— Та хіба ж ви не знаєте, який він у нас?
— Та знаю; але щоб уже й маніфесту не признавав, то цього від його не сподівався.
— І багатирі наші, — казав далі Панас, — не признають маніфесту; кажуть — то пани та «демократи» вигадали. По хаті озвався сміх.
— Вигадали!.. Ну, вони дуже скоро побачать, що це не вигадка!..
Корецький почув, що щось дряпається до його на коліна. Це була Ліда — лізла з

читати