Завантажити

кричать! Та я й займать тебе не буду, коли ти не схочеш. Я до тебе добрий, то й ти будь до мене добра.
Левантина почала совати рогачем у печі, а він тим часом ущипнув її за руку.
— От одійдіть, дядьку, бо, їй-бо, оцим рогачем так і дам! — скрикнула вже зовсім сердито Левантина.
— А я рогач у тебе одніму, а тогда тебе поцілую.
— У вас є жінка, — її й цілуйте, а не мене!
— Стану я таку погану цілувать!
— А нащо брали?
— Бо глупой тогда був.
— Ну, то будьте ж тепер розумні та не в'язніть до мене!
У другій хаті почулась Квасюччина хода, Квасюк зник з кухні в двір.
Прийде Левантина в крамницю чогось узяти в хазяйство, — він їй знов те співає. Вона вже була рада, що Квасючка не допускала її до крамниці, а сама туди ходила. Та те мало помагало, бо він завсігди так прирозуміє, щоб де самому її застукати.
— Дядьку, — казала Левантина, — коли ви до мене чіпляєтесь, то давайте мені рощот!
— Не дам.
— То я втечу; хай вам і гроші зостаються.
— Не втечеш, потому шо в меня твой пашпорт, а без пашпорту тебе в одну минуту в поліцію заберуть.
Левантина бачила, що вона в неволі, все думала, як би з сієї неволі визволитися, і не могла нічого вигадати.
II
Як хазяїн виходив чого з крамниці, то замісто його сиділа хазяйка, а як і хазяйки не було або їй ніколи, то, на другий місяць служби Левантининої, Квасюк став посилати туди Левантину. Замкне шухляду з грішми та й посадить дівчину, поки сам увійде. Згодом, привчившися, вона, було, часом дещо й продасть іноді — таке, що йому ціну знає.
Одного разу вона сиділа отак у крамниці, коли ввійшло щось. Був осінній хмарний вечір, а скупі Квасюки шкодували рано світити, — у крамниці було поночі, і Левантина тільки й побачила високу постать якогось чоловіка в пальті.
— А дайте чвертку табаку! — попрохав покупець.
Левантина здригнулася вся, всією своєю істотою.
Перед нею стояв Роман.
І він пізнав її і спинився здивований, навіть уражений, не знаючи, що казати. Та швидко схаменувся:
— Левантина!.. Штука! Каким таким образом тут очутилась?
Вона стояла перед ним нерухома, і щось не давало їй дихати, не давало говорити.
— Служиш тут, чи как?
— Служу... — ледве вимовила вона, і в цю мить увійшов Квасюк.
Роман зараз же кинув розмовляти з Левантином, і вона пішла з крамниці. Але Квасюк, увіходячи, дочувся, як вони розмовляли, покликав згодом Левантину і почав її допитуватися — хто цей парубок і через що вона його знає. Вона сказала, що з одного з ним села.
Здавалася зовсім спокійною, хоч уся холола. Дожидала ночі, як бога, щоб зостатися самій. Зосталася, та не полегшало. Не могла заснути. Все минуле, все тяжке й болюче встало, ожило новим життям і пекло її, мордувало.
Присягання, божіння, і тоді зрада й ганьба, неслава, сором!.. А він живе тут, нікуди не поїхав, гарно вбраний... живе добре, мабуть... і покинув її, забув, мов то не він присягався, не він занапастив їй життя!..
Нащо доля знову їм зустрітися судила? Краще б вона його не бачила, не чула про його нічого, — тоді б вона думала, що, може, він умер або живе десь далеко, у злиднях, у горі й нічим не може їй допомогти. Тоді б їй було легше. А тепер!..
Пекучий жаль обнімав її за молодим занапащеним життям... жаль на себе й на його... зрадника...
Самий жаль на його. Якби вона могла його клясти, може б їй було легше. Але вона не могла.
Вона казала собі, що не любить його більше після того, як він так із нею зробив, але зла, зненависті не було в неї до його.
А ті згадки, ті прокляті згадки минулого, недовгого і так страшно розбитого щастя!.. Це ж усе минуло, його немає й не буде вже ніколи... Навіщо ж їй згадується, як його очі зазирали їй у вічі при місячному сяєві?.. Бачить той погляд... чує його палкі уста на своїх устах... і як його дужі руки, обнявши її, забравшії її всю цілком, пригортають так могуче і так боляче-солодко!..
Безщасна кидалася по ліжку, сон утік од неї далеко, зляканий палкими неспокійними образами... образи минулого щастя мішалися з образами перебутої ганьби й сорому... йшли один за одним, як хвилі в річці, і не було в неї сили припинити їх, прогнати від себе і хоч на мить угамувати цю муку.
І довго це діялось...
Крізь маленьке віконце вже починало сіріти першим уранішнім світом. Чути було, як хтось уже проїхав улицею, а Левантина ще не спала, знеможена без краю своїми думками. Лежала, заплющивши очі, а його очі стояли перед нею і дивились, дивились на неї... пильно, нерухомо... такі великі... аж горять на чорному Романовому обличчі... Яке воно страшне стало!.. А очі все більшають, і все наближаються, і печуть її, печуть!.. Хоче скрикнути — не може; хоче ворухнутися — не здужає. А вони все печуть аж у саме серце, аж у саму середину серця, і його страшна рука, чорна така, як і обличчя, бере її бідне серце, і стискає дуже, дуже, і хоче вирвати з грудей.

читати