Завантажити

почав рипіти терпугом[5] по гумі.
[5] Терпуг — сталевий брусок із насічкою, вид напилка.
— А я оце заходився калоші клеїти. Заїздили до мене позавчора якісь інженери, воду з колодязя на термометр прикидали навіщось та й казали: “Кращої води, дєдушка, ніж у вас, немає по всій Росії...” Оце вони й камеру покинули, спасибі їм, бо я клеїні калоші ще з війни так понаравив, що лавошні як узую, так немов тобі зовсім босий.
Макар бадляв камеру, розминаючи її пальцями, як чинбар[6] телячу шкіру. Перекладав з руки в руку різні кописточки, оббиті тертушками, і вже вкотре розповідав Федору Несторовичу подробиці того, як у їхню хату влучила бомба на його очах, як у повітрі довго вирувало пір'я з подушок, а літак кружляв так низько, що навіть було видно ошкірені льотчикові зуби і блискучу стрічку на комбінезоні. І не було в тій розповіді ні трагічних зворотів, ні зітхань, була лише стареча потуга пригадати все таким, яким воно було насправді.
[6] Чинбар — ремісник, який чинить, обробляє шкіру.
— Воно всього й не затямиш,— бідкався Макар,— бо у старого пам'ять, як ото дим: все вгору та вгору...
Надворі почало розгодинюватися. В хаті повиднішало так, що на стелі стало чітко видно сині плями. На долівку закапала вода — розмірено, мов стукіт годинника. Але Макар не звертав на те уваги, бо він трохи недочував.
— Буду я вирушати,— сказав Федір Несторович, підводячись.— А то вже як знаєш.
Макар поклав терпуг, висякався і знову заходився шатирити гуму.
— Навідаєшся удруге, забігай.
Сонце заходило червоно. Дощові крапельки на деревах і в травах мерехтіли червоно-зеленими іскорками, сповнювали ліс тоненьким дзвоном. Хмара сповзла за річку і зупинилася там, розгорнувши над лісом велетенські вороні крила. Десь далеко вгорі, над ожередами соломи, скидалися блискавки, поторохкувало.
Федір Несторович погойдався слідом за грозою, обминаючи калюжі й зрошені кущі. З-під землі, розмитої дощем, з-під бур'янячого коріння підіймався над узліссям ледь відчутний, гіркуватий дух мокрої сажі й старої обпаленої цегли. Дихали трухлявиною старі пні.
І знову були яруги, глибше і ширше розриті дощовою водою: і знову Федорові Несторовичу доводилося виважуватись, плигаючи через них. А вітер рвучко бив мокру холошу, намотував її на милицю, заважаючи йти.
Сутеніло. На левадах білими озерами розлігся туман, в ньому неясно чорніли кущі верболозу, мов курені на бакші[7].
[7] Бакша — баштан.
З туману назустріч Федорові Несторовичу вибрела якась постать, наблизилась бігцем. То була Одарка — тремтяча, мокра як хлющ. Видно, ждала отут під копичкою, доки він повернеться...
— Пізно вже,— сказала.— Не встигнете і до уроків приготуватися.
І пішла попереду, оббиваючи чобітьми росу на травах.
Федір Несторович уповільнив ходу.
— Я вже приготувався,— сказав сам собі, зітхнув і знову заквапився, загойдався на милицях, далеко вперед викидаючи ногу.
1966 р.

читати