Завантажити

прокралися в рідне село і тепер билися за свої права всім джмелячим родом, мордаті, скажеш, немилосердні. Вдарив Карпо Василя Кира залізякою по шиї, не втримався сільський коваль, похитнувся, згріб Карпа у чорні руки, підім'яв, падаючи, та насів йому зверху. Андрій клював чоботом під боки так, що аж гуло в коваля під порваною сорочкою, аж у ребрах дзвеніло.
Павло Гречаний, побачивши таке, зняв шапку і кричав, махаючи нею:
— Бросьте, хлопці! Бросьте! Уб'єте ж чоловіка!
Але його ніхто не слухав, і вбивство продовжувалося. Тоді Павло страшним ривком викрутив із воза голоблю, розпатланий, страшний, кинувся на залужан.
— А-а-а! — кричав він, розмахуючи голоблею і роблячи незграбні ведмежі стрибки.
Жахнулися люди, кинулися дворищем. А Павло біг, витріщений, і з його грудей неслося ревище. На бігу він трощив гарби, збивав тини, настромив на голоблю стіжок соломи, залишив після себе золотий крутіж. Він гнався за тим, що біг попереду. Втікач шмигнув у соняшники. Щось ляскало і пекло, обпалювало Павлові обличчя, а він біг далі, двома розмахами скосив соняшники і вигнав звідти втікача. Втікач полем, полем, а тоді звернув на ташанські луги. І раптом він зашкопертав, упав в траву під вербами, і там Павло настиг його. Карпо Джмелик сидів під вербою, крутив пустий «барабан» нагана і чекав смерті. В кучерях його заплуталась бджола і жемкотіла. Павло зупинився, захеканий, з розмаху тріснув голоблею по вербі.
— Я не твого поріддя, Карпе. Я лежачих не б'ю, — і, хитаючись, мов п'яний, пішов назад. Спина його трусилася, біля вуха рожевіли смужки крові. Сім раз стріляв у нього Карло і тільки лице подряпав. У дворі Павла про щось питали, щось йому говорили, але він мовчав, бо не розумів, що говорять. Він бачив лише, як закривавленого Кира повели до контори перев'язувати.
Перед вечором Павло прийшов додому, скинув кожуха і поліз на піч. Явдоха подала йому гарячого І молока із смальцем. Павло відмовився. Тоді вона принесла від сусідів пляшку самогонки. Павло випив пляшку одним духом і зараз же заснув.
Після цих подій Павло зробився ще мовчазнішим. Цілими днями сидів на печі, іноді виходив з хати, щоб принести води або нарубати дров. Коли не вистачало курива, — здіймав із горища сніп тютюну, оплетеного павутиною, і, розташувавшись біля дверей, дробив його в кориті сокирою. Майже щовечора прибігав Хома Підситочок. Ще біля порога знімав заячу шапку, мовчки набирав у кисет тютюну, і вони з Павлом скручували цигарки. Явдоха трохи відхиляла в сіни двері або відкривала в хатині трубу. Павло любив сидіти на низенькому стільчику біля дверей і дивитися, як цілими хвостами витягає в сіни дим.
— Спасибі, хоч ти до нас заходиш, Хомо. Мій мовчить цілими днями, як деревина. Пропало б воно пропадом, отаке життя, — горювала Явдоха, — Тільки й знає, що кадить та й кадить, уже всю хату провоняв табачшцем, що з молодиць ніхто не навернеться. Що ж воно чувати, Хомо? Чи не прогнали німця?
— Щось не чути. А виходить так, що в Троянівку заявиться.
— О боже мій, пропали ми навіки. А тут він, — Явдоха показала на Павла, — за Джмелями з голоблею ганявся. Нащо вони тобі здалися? Німці ж тільки ступлять — тебе ж тершого на шворку, горе ти мов нещасне... Цілий вік із тобою мучилася, а на старість доведеться одній шматки поміж людей просити. Бачите, бачите, сусідо? Сидить собі і ні гадки, ані думки. Йому байдуже, що, може, і хату спалять, і хазяйство пограбують, і старцями по світу пустять. Йому все байдуже, аби кисет був повний.
— Ти догавкаешся, ой догавкаєшся! — крикнув Павло, і це були його перші слова, які вона почула за тиждень.
— О, чуєте? Чуєте? — знову забубоніла Явдоха, але Павло так ворухнув на неї очима, що вона зараз же замовкла і йішла в хатину.
Павло і Хома залишилися вдвох. Дружба між ними в'язалася на дивовижних началах: Павло увесь час мовчить, мов камінь, а Хома говорить і говорить, аж у горлі деренчить. Вийшовши від Павла, хвалиться зустрічним дядькам: «Оце був у Павла, то так наговорився, що хай йому тямиться».
Хома любив Павла так, як слабий любить сильного. Вони і працювали разом у колгоспі: копали колодязі, ями, льохи, кагати. І де грунт був твердіший, то там ставав Павло, а коли витягали з колодязя грунт, то Павло був унизу, а Хома угорі.
Підсівши тепер до Павла поближче, Хома розстебнув куцину, бо в хаті було жарко, і тихо почав:
— Хоч ти, Павле, і сердишся, а Явдоха правду каже: не треба було встрявати в бійку. Сам бачиш, який тепер час: влади нема. Хто сильний, той тебе й з'їсть. Взяти хоч і колгосп. Дбали люди, дбали, а тепер що вийшло? Самі ж і розтягають по цурочці. Гай-гай. А як наші німчика відженуть та назад вернуться — де зерно, де плужки, де гарбочки, де реманент? Що ми скажемо? Який одвіт дамо? Знову ж таки і з другого боку подумати, то і не помирати нам з голоду. А прикинеш дурною головонькою, то виходить, що тепер таке врем'ячко, що сиди тихенько, як мушка в щілині, і лапками не воруши. Так ні. Є людці. Хоча б і Джмелі. Це такі люди, що

читати