Завантажити

повернув шиєю, як віл у ярмі:
— Ну, чого?
— Давай з тобою поборемося! Хай он Федот подивиться, який ти у мене виріс!
— Я ж вас, тату, поборю.
— Що?! — схопився Гордій, заправляючи в штани висмикану під час косовиці сорочку. — Так от же я тобі, сопляку, втру носа!
Денис нічого не сказав на таке нахваляння, а тільки мовчки став готуватися до поєдинку. Тугіше стяг на животі ременяку, скинув верхню сорочку, мабуть, для того, щоб не порвати її при боротьбі, і, розставивши ноги та вбравши голову в плечі, став підчи-гувати свого супротивника, виграючи мускулами і по-ворожому блимаючи на старого, що теж зняв сорочку і звернувся до Федота:
— Вируч мене, сину! Бачу — на тобі ременяка добра. Дай мені на часинку, бо він, сатана, мені поясок порве — без штанів додому піду.
Федот швидко зняв із себе командирський ремінь і передав Гордієві. Той підперезався, широко розставив поперед себе руки і пішов назустріч Денисові. Вони сходилися тихо і мирно, так ніби йшли обійматися, а не боротися, а коли між ними залишився один крок відстані, як по команді, зупинилися, промацуючи один одного очима і вибираючи кращі і вигідніші місця зажиму. Якусь секунду стояли в напруженні, потім рвонулись один до одного, схопилися, вперлися один у одного плечима і хитро, пружно заходили ногами, вибираючи вигіднішу позицію для ривка. Так вони пройшли кілька раз, не розпочинаючи боротьби, хоч пильне око могло б помітити, що обидва супротивники накопичують силу: кола, які вони раніше робили, тепер зменшились, і було видно, що скоро розпочнеться боротьба. І дійсно, Денис зненацька рвонув на себе батька, намагаючись підняти його у повітря, але ноги Гордія були ніби вмуровані і від землі не відривалися. Тоді Денис стиснув старого за поперек і почав його гнути. Старий тріщав, але не гнувся. Тоді натис Гордій зі всієї сили, натис так, що Денис поблід і зігнувся, як лозина на вогні. Уже зажав старий грудьми голову сина, підім'яв її під себе — напирала стара степова сила на молоду, виміряючи її витривалість. Пружинив ногами Денис, випинався тілом, а вирватися не міг. Але скоро він відчув, що пальці старого вже не так міцно тримають його за ременяку, що батькова сила вже не так нещадно жме його до землі, і напрягся тоді син, ворухнув козацькою силою, труснув старим, як гроза дубом, вивернув його з корінням, поклав на м'який покіс.
— Еге ж, — виправдовувався, відхекуючись, старий. — Якби ти мене під силу не взяв та не підставив ногу, то чорта з два ти мене повалив би!
Денис витер рукою піт з лиця і мовчки сів на покіс. Волохаті груди його ходили, як морські хвилі в бурю.
— А що, забули хіба, як я торік вас у клуні брязнув?
— Коли?! — аж підскочив Гордій. — А не бреши, лобуряко, що ти мене торік на солому у клуні брязнув, бо то тобі вві сні таке приснилося, а насправді такого ніколи не було.
— Не було?
— Атож.
— Так тоді ж давайте ще раз поборемося, — сказав Денис і знову почав готуватися до повторного поєдинку. Хто знає, чим би воно закінчилося, та в цей час підсунув Гаврило картуз і сказав голосно:
— А гляньте лишень, що воно тюпає лугом? Чи косар якийсь, чи, може, з колгоспного начальства хто?
Всі притихли і якнайпильніше розглядали людську постать, що наближалася, ще здалеку розмахуючи картузом. І тоді всі по лисині, що блищала на сонці, впізнали бригадира Прокопа.
— Чого це він розмахався? — насторожився Ионька і взявся за косу.
Гордій із Денисом також відійшли на свою ділянку і теж розібрали свої коси і зайшли на свою ручку.
А Прокіп уже не йшов, а біг і розмахував не тільки картузом, а обома руками і щось кричав, тільки здалеку не було чути.
— Он дивись ти! Чого це його розмордувало? Ионька знизав плечима і, злодійкувато глянувши . на синів, махнув по траві косою, більше не звертаючи уваги на крик Прокопа.
Бригадир підбіг зіпрілий, засапаний, витер спітнілу шию картузом.
— Що ж це ти робиш, Йосипе? — закричав він. — Хіба ти не знаєш, що ця ділянка на викіс колгоспникам не давалася?
— Бач, як міркує? — перестав косити Ионька, звертаючись до Федота. — Колгоспним корівкам, значить, буде краще сіно, а наша худоба хай лободу їсть? Оце щоб ти, Федоте, бачив, як мене тут як батька военнослужащего всіма болячками забезпечують. Федот сердито кинув косу, напустив на себе ту командирську суворість, яка була властива йому -по службі, коли він звертався до нижчих чинів.
— В чому справа? — запитав він у Прокопа, зберігаючи на лиці недоступність і холодним поглядом вимірюючи Прокопа з ніг до голови.
— А в тому, що є вказівка від правління цієї ділянки колгоспникам на викіс не давати. А мені що сказано, те я повинен виконувати.
— Ти як що, так виконуєш, а як що, так ні, — підливав масла у вогонь Ионька. — Якби собі в гарбу, ти зараз би виконав.
— А ти коли бачив, що я колгоспне добро краду? Коли ти бачив, я тебе питаю, розтак твою такі — витріщився Прокіп. — Ах ти ж, цап вонючий! Ти ще на мене наговори будеш писати? Так забирайся

читати