Завантажити

повставай, палю — знаю: мене спалять гади... Е, ти тоже гайдамацька нацiя... — мляво, стомлено закінчує Антон Родіонович і п’є воду.
I побита, замкнена в коморі, лежить на голому помості Галька; до неї доносить дика вулиця Половецького якісь шматки пісень чудних та кривавих.
Лєтєла пуля через гору
да i прострєлiла грудь бєлу мою...
У піснях парубоцьких дівоцтво та заміжжя Гальчине біжить у степу темне та невиразне, як осіння ніч...
Тоді глухо кашляє десь чорнобривий паровоз, кашляють колеса, а Галька одкашлює на помост кров i шепче страшні слова:
— Однаково, чи там вмирати, чи тут, однаково...
ЇЇ очі світяться, горять, вона хоче підвестися i непритомна падає на засік з чужою пшеницею i, прислухаючись до свого голосу, каже:
— Уб’ю...
Собачка гасить каганець, кладе на долівку подушку, поруч рушницю і з лайкою виводить останні слова анкети:
«Для примера сам спалив ікони...» Перевертається на лівий бік, підсовує під голову рушницю і хоче заснути, але підводить голову — і перед ним нерозгаданий стоїть після з’їзду Джемс: «Для чого йому моя анкета? Хіба, може, знову хоче посадити до «дідової» хати? А він, здається, може? Голова стомлено падає на крайок подушки, і по хаті починає метушитись сонний горілчаний дух. Собачка спить.
До хати Антона Родіоновича підходить забрьохана, сліпа осіння ніч, заглядає у вікно, сідає на причілку, коло собаки, i жде.

читати