Передчуття осені.

Заплети у сльози туман, -

Вересневого неба відчай…

Може, скажеш ті ж самі слова,

Може, навіть майбутнє покличеш…

Осінь тихо зайде до кімнати,

Не шукаючи в нас розуміння,

Лише тягнеться місто до хмар

Своїм тонким скляним корінням.

Не помітиш…Забудеш… Втечеш…

А якщо все і має так бути?

Ти осіннім холодним дощем

Зміниш сиву пам’ять розлуки.

І в безликих ваганнях юрби,

Вулиць довгих осінній дрімоті,

Не згадаєш, як хотілось піти

За мереживо стін холодних…

 

 

***

Хочеться літати, а крил немає,

небо сховали,

нас туди не пускають:

там високо,

холодно,

і можна розбитись

об червоне скло нового світанку

і впасти

на мовчазну київську траву,

а потім

довго-довго шепотіти їй на вухо про те,

як це погано не вміти без крил літати…

 

***

Свідомо-терпкий спогад

Минулі дні ховає

У сітку з білих літер,

Що знаю і не знаю…

Де місто знов розтануло –

Сузір’я з пластиліну,

Набридло в кожній дії

Шукати знов провину,

І вперто сенс вбачати

В словах наскрізь брехливих…

До чого ж повертатися?

Там, наче, все важливе.

Так хочуть, щоб ми вірили

У гру цих слів, як завжди,

І навіть трохи соромно

Казати людям правду.

Нехай живуть у мріях,

Хоч там будуть щасливі,

То вже моя біда,

Що так сама не вмію.

Свідомо-терпкий спогад

Ще треба зрозуміти,

Минулі дні дістати

Із сітки білих літер.

 

***

Сто подихів зотлілих

Рвеш так нещадно,

Як старе ганчір’я

Чужих прокльонів,

Страхів, марень, снів.

Лишилась тінь

Та сміх буденний

Знервованих прощань,

Відкриті двері,

Попіл кроків

На шкірі теплій коридорів...

Ти не агхорі,

Та й не волхв прадавній,

Дитя епохи

Купівлі-продажу ілюзій.

Чого ж ти хочеш?

Просвітлення?

Переживань містичних?

Чи, може, просто

Шукаєш розуміння?

А тут мільйони

Таких як ти, безлико-неповторних,

У стінах сивих міст,

В ашрамах

Дуже модних гуру…

Сто подихів зотлілих

Зловити хочеш

У сіть з віршованих рядків

І тінь одна мовчазно-непокірна

Застигла

На дні твоїх зіниць.

 

***

Це так складно: забувати номери телефонів,

Коли вони вже проросли корінням

У глибини твоєї пам’яті;

Коли тягнуться тонкими нитками

Загадкові послідовності цифр

До того, кого потрібно забути,

Щоб жити далі.

Так влаштований світ: ніщо не вічне,

І номери телефонів

Не виняток із загальних правил,

Тому й треба нещадно викорінити їх,

Як би сильно вони не чіплялись

За твердий ґрунт спогадів

Та вогке каміння сподівань.

Ще один-єдиний порух

Гострої стрілки годинника –

І вже немає в пам’яті

Простого рядка цифр,

У якому раніше вбачалась

Особисто-незбагненна закономірність.

 

Підтексти

Я в тумані самотніх рядків

Читаю нові підтексти,

Так стається щоразу:

Вранці забуду їх,

Не знатиму навіть,

Що треба мені для того,

Аби знову почати все

З нового речення,

З нової думки,

З нового подиху,

З нового кроку

На сірі бетонні сходи

Чужих поверхів.

Місто в полоні підтекстів розгублено

Втікає крізь дощ

В пустих вагонах трамваїв,

Я дивлюсь їм услід

І не знаю досі,

Чи радіти мені, чи сумувати,

Що на питання мої

Як завжди немає відповіді.

Тільки ще одна світла і високодуховна істота

Розмірковує про мою жахливу

«Темну поезію».

І спогади починають дивувати,

Вони змінюють світ

Аж занадто швидко.

Та ось як завжди…

Жовте світло ліхтарів

Фарбує київську ніч,

А тому

Знову час настає читати підтексти.

 

 

 

***

Це ще зима, чи тільки сон?

У глиняному небі

Зірки виблискують давно

І щиро так. Ось ледве

Торкнулась мить

Німих прозрінь,

Відвертих, непокірних…

І навіть радісно, якби

Не було все так гірко.

Це ще зима, чи тільки сон

Прозоро-тихих вулиць?

Та, може, нагадає про

Незнаність і байдужість.

Ще крапельки тіней та снів

Застигли у хвилинах,

Так все недовго –

Час прийде розтануть у промінні.

Долини мрій такі близькі,

Обплетені туманом,

Їх відображення сумні

В думках малює ранок.

 

 

 

 

 

читати