Завантажити

Гриць.
– Еге ж, – по-свойськи, по-кумівськи навіть якось почав, ніби здалеку, Четвертий Ангел: – Одна з таємниць світобудови у тому, що ми – оці всі, що отут біля тебе, – інопланетяни. – Гриць спробував устати, але не зміг. Відчував себе якимось замороженим. – Нам потрібне ваше Сонце, тобто ваша енергія. І ти допомагатимеш нам.
– Чим?..
– Спровокуєш ядерну війну на Землі.
– Навіщо?!..
– Тоді ми одержимо не лише термоядерну енергію Сонця, але й атомного вибуху.
– Як?..
– Ми уміємо її зібрати.
– Ви хочете, щоби я став зрадником своїх сопланетників?!. – театрально обурився Органістий, досі не усвідомлюючи до кінця: він у сні, чи наяву?
– Взамін ми зітремо тобі пам’ять про твоє земне минуле і поставимо пам’ять про наше, про рай… Ти будеш одним із нас. То як? – приєднався собачорилий Чорт.
– Нібито моє рішення має значення? – вже сміливіше запитав усіх Гриць. – Є ж такий термін – кіднепінг: викрадення дітей із метою вимоги викупу за них. То може, ви краще так – викуп за мене?
– А ти що, думаєш – такий важний на Землі? – запитав чарівливий Другий Чорт.
– Ну… – знову артистично задумався Органістий, – дивлячись, що він взамін захоче.
– Все. Всю вашу цивілізацію.
– Тоді убийте мене зразу. Та й пам’ять мою ви, як я розумію, стерти вмієте. Я ж м’ясо для вас просто…
Ангели і Чорти переглянулися і (як відчув Гриць) щось говорили між собою, нечутною людському вухові мовою: як риби, рослини, зорі…
Да, харроші ви люди! – сам до себе, усміхаючись, бурмотів Органістий, – поспілкуєшся з вами – жити хочеться.
Світло різко згасло.
Не було простору – по-іншому пішов і час.

ПОТОЙБІЧЧЯ

Коли світло з’явилося, Гриць знайшов себе на казково-райській лісовій галявині. Так само лежав. Але коли захотів встати, то легко встав. Узагалі фізично почував себе легко, як здорова дитина. По-райському пахли квіти, трави, співали птахи, а зверху, здавалося, не було неба.
Він підійшов до великої ялини… і раптом йому назустріч із-за неї вийшов… він сам!.. Протягував йому руку для вітання.
Гриць настовбурчився і відсахнувся.
– Чого боїшся?.. Це ж я, твій дід! – відповів йому чоловік, мов дві краплі води, подібний до нього.
Ранимий, але сильний, Гриць подав руку своєму дзеркальному відображенню. Рука затрималася в руці надовго. А оскільки Художник давно вже втратив земне відчуття часу, то, здавалося, що він так і жив із оцією протягнутою самому собі рукою.
– Казали мені, що я на діда подібний, але не думав, що настільки.. й його… у ваші роки… Гени пам’ятають ще усмішку праматері Єви і динозаврів
Дід – тут ровесник Гриця – усміхнувся і, повернувшись, показав рукою у бік ялинок, з-під яких назустріч Органістому виходили люди.
– Баба!.. Прабабуся!.. – закричав, не втямивши себе, Гриць. – мама!.. мама!..
Мама була молодшою за нього, він уперше в житті своєму бачив її… тому навіть психіка його, загартованого в житейських баталіях, включала інстинкт самозбереження – і він на якийсь час втратив свідомість. Відкрив очі, коли мама гладила його – майже у два рази старшого за неї – по голові і тихо плакала... Підходили і тепло усміхалися йому всі померлі Грицеві родичі, яких він іще пам’ятав, був на їхніх похоронах. А далі, далі… здогадувався лише інтуїтивно, співали і тицяли пальчиками в бік того чи іншого предка по крові. У такому високому потрясінні Гриць раптом зауважив, що всі тутешні люди-душі могли міняти свій вік, літати – тобто моментально переміщатися у просторі й часі: аж до свого дитинства, аж до первісності – аж до (за логікою) Адама і Єви – спільних (за Біблією) предків усіх людей.
Гриць побачив свого померлого зразу після народження братика, кинувся до нього – і зрозумів, що також може літати, як і всі, хто тут.
Його охопила несказанна світла радість. Органістий вдивлявся у цілком живі очі людей, яких ще пам’ятало серце, і запитував їх: «Що це?», «Де він?», «Це рай?», «А де пекло?..»
Але всі мали вигляд щасливих і не ніби хотіли називати щастя на ім’я, зазиваючи його приєднуватися до них. Він уже ніби й хотів, але не міг, летіти, тому нагадував собі гусінь на фоні метеликів.
Чомусь подумав про свого колись улюбленого поета – Байрона, і він відразу ж явився перед ним. Тобто тут навіть думкою можна було вИкликати не лише рідних по крові, а й тих, кого відчував близьким по духу.
– І як тут? – просто запитав романтичного лорда Дизайнер.
– Як хочете… – відповів поет, здивувавши Органістого тим, що розумів його, англомовного, як і Органістий Байрона, – по-українськи.
Тут же були Ґьоте, Ду Фу, Сервантес, Рафаель, про яких як про творчих людей тільки серцем подумав Гриць.
– А Ви теж тут? – сміливіше запитав Гриць автора «Фауста».
– Тут я, тут… Усі ми тут, – якось уже довірливо, по-людськи, не відсторонено, відповів безсмертний Майстер.
І все загалом почало добрішати. Зникав свідомий і

читати