Електронна бібліотека/Проза

Ми та інші… (новела)Віктор Палинський
Щось там було – в місці, якого немає, в тій пустоті...Сергій Жадан
...І коли тебе запитають: навіщо?Сергій Жадан
Балада про Ганну КешБертольд Брехт
Для себе есеяВіктор Палинський
ВіршіМикола Істин
Стара пошта (новела)Віктор Палинський
СантаВіктор Палинський
Старый новый мирАнна Катруша
Так чекати снігу, ніби кінця війни...Сергій Жадан
Люди самотні, - говорить, - це ж було помітно відразу...Сергій Жадан
Маламбо (уривок)Тадеуш Слободзянек
ВіршіЄвгеній Юхниця
Усе можливе – можливо… (новела)Віктор Палинський
Це ось наше місто – стоїть на сході країни...Сергій Жадан
Ось і тобі, Магдалино, різдвяної ночі...Сергій Жадан
Заскочені поміж деревОлександр Кириченко
ЛюдословиМикола Істин
Паралельні космосиМикола Істин
ВсесвітиМикола Істин
…і паморозь за фрескою застудиСергій Жадан
Коли в білій палаті клініки Шаріте...Бертольд Брехт
Був мені голос...Сергій Жадан
Але ж ти ніколи не напишеш про те...Сергій Жадан
Ось і добра нагода подякувати за можливість...Сергій Жадан
Номер 13Ольга Полевіна
Що ж, залишмо на час...Сергій Жадан
Приїхавши до чужого міста на початку літа...Сергій Жадан
Дядь Саша працював на Фрунзе в кабаку...Сергій Жадан
ВіршіНая Задніпрянська
Так раптово відцвіла любов…Василь Кузан
Чужі гріхи (уривок з роману)Таня П’янкова
"Тиха країна по Великодню..."Сергій Жадан
Завантажити
1

Нога у білій лакованій туфлі ступила в густу зелену траву. Враз нахлинули спогади.

Зима того далекого року видалася холодною та сніжною. Мені було лише дванадцять. Я підійшла до неї, вона навіть не здригнулася, та для мене це була безмовна подруга.
- Як ти тут, холодно, напевне. Як мені допомогти, як зігріти тебе? Потерпи ще трошки, скоро весна, сонечко пригріє. У тебе он бік зовсім обдертий, оголився, хто тебе так? Рідна ти моя, давай я тебе полікую, снігом заліплю, землі ж тепло під снігом, то й тобі, може, буде тепліше. Правда? Ось так. Ну як, тепліше? Притулюся до тебе. А знаєш, подруго, я ж поговорити з тобою прийшла, сестри чи брата рідного не маю, а шкільні подруги... Ой, та чи подруги вони? Одна ти у мене така, і вислухаєш, і докоряти не будеш. Я от думаю, чому так несправедливо все, за що мене Бог карає? Це я про батька. Чому він пішов? Дівчата у класі зі мною тепер не розмовляють. За що ж це?
Груша мовчала. А що вона могла сказати? Що таке життя, що я ні у чому не винна, що так трапляється у дорослих: сходяться, розходяться, лише дітей не питають. Що підлітки бувають жорстокі до тих, хто не такий, як усі - хоч чимось, хоч трошки. А я стояла, притулившись до холодного дерева, серед снігу, на морозі, і здавалося, що якесь тепло та спокій струмують від кори, від моєї подруги. Вона гіллям, немов руками, обгортала мене, захищаючи від усього світу.
- А знаєш, рідна, груші, що ти нам даруєш, найкращі. Я усім так і кажу, що твої груші - найсолодші, найсоковитіші. Хоч які б там не були інші, що мене ними пригощають, - і більші, і гладші, а твої для мене - як мед - солодкі-солодкі. Дякую тобі за це. Ну все, біжу, бо як побачить хтось мене тут, то хтозна-що подумає. Я ще прийду до тебе, не сумуй!
Ще раз обійняла міцно на прощання холодний стовбур і, звеселіла, побігла до хати...

Тепер, через багато років, я стояла і зі сльозами дивилася на засохле дерево, яке колись обнімала. Літо, сонце, спека, а груша стоїть із скарлюченими, чорними, немов спаралізованими гілками. Ні листочка на ній, ні живої іскринки. Лише пташки інколи, гасаючи між суховіттям присядуть відпочити на завмерлі руки-гілля.
- Рідна моя, як давно я не приходила до тебе, не зігрівала у холодну зиму. Проблем багато тепер, я вже виросла, подалась у кам’яні джунглі, які називають містом. Діточок у мене двоє, маленьких, доглядати їх треба. Ти пробач мені, будь ласка. Не виправдовуюся, бо це не може бути виправданням, я закрутилася, завертілась у житті, а про тебе, мою подругу, забула. Ти ж не через це засохла, правда? Не за мною так тужила та гілля заламувала, що воно аж засохло? Пам’ятаю про тебе, твої плоди для мене завжди у пам’яті залишаться найсолодшими, найсмачнішими у світі. Я ніколи тебе не забуду.
А груша стояла, зі спогадом про колись пишну крону, немов соромлячись свого теперішнього вигляду. Вона вже нічого не могла мені дати: ні тепла свого, ні захистку від сонця, ні жодної солодкої та соковитої грушки. Та для мене вона була такою ж рідною, як і багато років тому. Моєю подругою, мовчазною та доброю. А мені й не потрібно було від неї нічого, лише прощення за ті роки, що забувала про неї, холодні зими, в які нікому було до неї притулитися, за врожайну пору, коли вона б із радістю пригостила смачною грушею, та мене все не було й не було. Дерево засохло, але у моїй душі залишилося назавжди квітучим та щедрим. Я раптом гостро захотіла, як у дитинстві, притулитися щокою до її порепаної кори. І, незважаючи на свій святковий, чистий одяг, я, як колись та маленька дівчинка, обняла мертвий стовбур. Скотилася велика сльоза і, пробігши трошки, загубилась у сухих зморшках кори.
- Ти назавжди залишишся моєю подругою! – прошепотіла я, схлипнувши сльози.
Збоку, це була, напевно, дивна картина. Елегантно одягнута жінка стояла біля сухого дерева, обнімала його, щось шепотіла, і плакала. Та мені було однаково. Я розмовляла з подругою.
А на суху гілку раптом сіла маленька пташка й весело заспівала. І мені здалося, що груша промовляє до мене її голосом, заспокоює мене та прощає всі провини. Мені стало затишно, спокійно і навіть весело.


1


Партнери