Завантажити

хвилювання і збудження, прошипіла Оксана.
– Не скажу. Матері шкода твоєї, що таку гадюку пригріла, й Андрієві буде боляче. Геть із очей!

А незабаром Оксана дізналася, що Андрій узяв кредит у банку і купує будинок – сусідній із їхнім, новий та просторий, щойно збудований. Зі сестрою він не розмовляв. Жодного слова не вимовив відтоді, наче закляли чоловіка. Коли Оксана щось запитувала, проходив мимо мовчки, наче не чув її і не бачив.

Минув рік. Настала пора копання картоплі. Наталка була вже вагітна, і стара кішка не відходила від неї ні на крок.
Євгенія здогадувалася, чому діти не розмовляють, але нічого вдіяти не могла – син став наче зовсім чужий і лише прагнув якнайшвидше перебратись у нову хату. Тільки-но ремонтні роботи були завершені – подружжя переїхало.
Наталка кинула тоді, йдучи за Андрієм із дому:
– Не хочу вас у нашому домі бачити! Не заважайте нам жити!
Андрій, як вона сподівалася, опора Євгенії в старості, промовчав. Навіть не обняв матір.
Картоплю того року копали дві самотні жінки – глухоніма стара жінка та її названа дочка, яка присвятила себе тепер лише матері.
Євгенія з Оксаною залишилися самі. Відтоді син жодного разу не зайшов у рідний дім.

А навесні народились у Андрія і Наталки діти. Двійнята, хлопчики. Баба Женя понесла дарунки, хотіла хоч глянути на онучат. Узяти на руки, побавити. Двері були міцно зачинені. Годину стояла жінка під дверима і стукала, грюкала, а потім із розпачу вже й гупала – не відчинили.
Більше вона туди не йшла. Через вікно у кухні дивилася на хлоп’ят, які бавилися на сусідньому подвір’ї, і ковтала сльози.

Так минали роки. Одного осіннього дня Оксана знайшла стару кішку серед картоплиння на городній грядці - скарлючену й холодну. Мертву.
А баба Женя почала дедалі частіше хворіти, і дочка доглядала названу матір, як рідну. Наче віддавала старенькій ту шану за щасливе дитинство у сім’ї, яке вона їй подарувала. Оксана теж залишилася незаміжньою. У хаті запанували самотність, пустка. Без веселого сміху, без дітей, навіть без кішки. Хата осунулася на бік, ніби втомилася, життя з неї відходило.

У новому будинку навпроти – навпаки: галас, музика та сміх. Андрій із Наталкою відзначали річницю одруження. Бабу Женю й Оксану не запросили.

Якось, ідучи вулицею, баба Женя побачила своїх онуків, котрі гралися біля воріт. У серці затепліло.
– Стара пішла, дивись, – показували пальцями на жінку її онучата. Підсміхувалися. – Вона ще й глуха. Можна будь-що до неї говорити. Стара! Старезна! Баба-яга!
„Рідні мої, любі онучата!” – щеміло.
Та з мовчазних губ – ні звуку.

Картопля того року вродила лише на половині городу.


Січень 2009р.

читати