Завантажити

стояв на чатах і забороняв:
“Ти забагато випив і не рипайся! Сиди й мовчи”.
Григорій так багато горілки ніколи не пив. Та й тепер суворий контролер не давав переступити крайню межу, дійти до крапки, — стояв над ним і строго відраховував хвилини. Нарешті сказав:
— Стоп!
Годинник вибив 12. Півгодини до двірця. Півгодини на все інше. Поїзд о першій...
Григорій звівся. А за ним і Гриць. Нагулялись хлопці до несхочу. Але тримались міцно. Лише у віччю двоїлось, троїлось і плавало все трохи шкереберть.
— Грицю! Ти з нумерками йди до роздягалки, збирай все гамузом і виходь на мороз. Там чекай. Ясно?
Ясно... Гриць вийшов, а Григорій ще мусів розрахуватися з кельнером.
Розквитавшись, помахав здивованим дівчатам рукою і пішов. Пішов. Було смішно — ноги йшли по підлозі, а все навколо йшло якось бокаса.
В дверях з кимсь зіткнувся. Хтось ішов сюди, а він ішов туди, — в дверях стали і ні сюди, ні туди. У віччю Григорієві двоїлась якась химера... “Шпали” на ковнірі... Синьоверхий кашкет... О, аж два!.. Двоносе...
Григорієві було смішно. Чи воно одно, чи двоє? Кліпав очима — ні, таки двоє! Двоє заразом. Чудно, ха-ха! Щось ніби знайоме... Григорій стояв і сміявся, взявшись у боки. А тоді нахмурився — ну-ну! — і заціпив щелепи:
— Хто став на дорозі!?! Галло!..
Химера уступилася, і Григорій промаширував до роздягалки. Дав Дідові Морозові карбованця і так помаширував на вулицю. Навіть не бачив, як та химера стояла, не рухаючись, мовби прикипіла на місці, і дивилась услід...
На вулиці чекав Гриць, в досі наопашки, з торбинками із усіма пожитками. Григорій надів папаху, накинув доху, теж наопашки — хай хміль вийде, — і пішли помалу. Морозяна вулиця була тиха, туманна, майже безлюдна. Де-не-де рипіли перехожі. Тьмяно сяяли ліхтарі, обведені веселковими німбами...
 
Не ходи босий!
Хлопці вже пройшли вздовж піввулиці Карпа Маркса, вже минули “ДеВеБанк”, як Григорій відчув, що щось негаразд, що за ними назирці хтось іде. І не так відчував, як угадав своїм вовчим інстинктом. Хміль виходив з голови. Згадалась та “химера”, — що за чорт? Хто б то міг бути? Що за один?.. Військовий ніби.
— А нагнись, Грицю, — хто там за нами йде наче? Гриць, спіткнувшись, нагнувся і глянув позад себе.
— Та ніби нікого. А що таке?
— Надягай доху в рукави, бо змерзнеш. Так. Чіпляй на плече рюкзак, бо руки заболять. Так...
Упустивши свою доху, Григорій нагнувся і глянув... “Так... Іде назирці. Напевно за нами. Високе. В собачій хутрянці. В капелюсі з розпущеними вухами...”
— Нум, Грицю! Спокійно. Наддай ходу. Так. Не озирайся.
— Та що таке?
— Нічого. Знаєш, як тигр пасе вепрів? Нас пасуть. Не одставай. Тримайся мене.
Пішли шпарко. Дужче. На вулиці враз зробилось людно, — то з кінотеатру висипала юрба. Хлопці припустили межи юрбою, а тоді круто завернули вліво, в бічну вулицю.
— Тримай попри стіну!
І враз несподівано Григорій пхнув Гриця в бік. Пхнув в розчинену браму, аж той поточився. Там стали і стояли завмерши.
Повз них бігом пробігла постать в собачій хутрянці і в капелюсі з розпущеними вухами. Як хорт…
Пождавши хвилину, як затихло рипіння, хлопці вийшли, скрутили назад на головну і пішли шпарко.
До двірця треба пройти головну вулицю, потім майдан, потім пустир за площею, потім базар, а потім ще з кілометр передмістям. Дохи заважали йти, — хлопці їх поскидали й тримали на руці. Рюкзаки — на плечах.
Пересікли навскіс велику площу з пам'ятником Леніну посередині. Ленін переймав їх, піднісши руку, показував шлях в противнім напрямку, ніби хотів обдурити чи силою завернути.
Минувши площу, перейшли навскіс пустоші і бур'янища, націлившись на ріг вулиці, що вела повз тічок до вокзалу. Тут перелізли через окіп і вже були вийшли на шлях, та раптом в темряві виросла постать перед Григорієм:
— Руки вгору!.. — блиснула сталь пістолета, наставленого сторч.
Григорій звів руки... Але, зводячи руки, несподівано піддав ногою так, що пістоль фуркнув десь через голову в сніг, а в ту ж мить Гриць зацідив невідомого з усього маху в ухо. Григорій не дав упасти — з лівої! А тоді турнув ногою так, як те робить сохатий, рятуючись від смерти, — сторч у груди прямим ударом.
Невдалий Пінкертон хекнув, мелькнувши ногами в повітрі, полетів у темряву, з хряском ударився об паркан і звалився десь у сніг.
— Не ходи босий! — прошипів люто Гриць, ступнувши слідом.
— Стоп! — спинив Григорій. — То — чорнороб. Гайда!!.
І, підхопивши доху, що Григорій упустив, підіймавши руки, хлопці припустили, як дрібен дощик...
На станцію забігли з другого боку, просто на колії.
Саме вирушав товаровий ешелон — десь, ніби на південь. Скочили на ходу. Трапили в порожній вагон. Забрались у куток і сиділи, тяжко відсапуючись.
А вже як ешелон пройшов через міст на Уссурі і покотив шпарко, Гриць

читати