Завантажити

випити чарку до князя Гатила та молодої княгині.
Богдан з тривогою шукав очима сзого Юрка й насилу розгледів аж за четвертим столом. Се болісно вкололо його, й він намагався не дивитись у той бік. Іладіка сиділа за столом, низько схиливши вквітчану вінком й дорогими стрічками голову, як її навчили жони та жінки, й ні до чого не торкалася — ні до пив, та медів, та вин грецьких, ні до страв, од яких угинався стіл перед нею, бо так вимагав покон тієї землі, яка стала їй уже не за мачуху, а за рідну матір. Усі позирали на князеву жону наречену, бо вона була й справді незрівнянно гарна в сьому весільному строї, чорнява та білолиця, геть схожа на русинку. Гатило теж крадькома позирав на неї, й серце йому заходилось від кохання й нетерплячки.
Над столами панував уже невтримний весільний гамір. Кожен пив, до кого хтів, столи горопудились од напоїв та наїдків, заставлені безліччу мисок, полумисків, чар та братниць, обсипані рясно житом, пшеницею й усякою пашницею, щоб багато й щасливо жилось у сьому домі й щедро сіялось і родилося й із землі, й з води, й з усякої лободи. Хтось запізніло вигукнув з-за далекого столу:
— Княже Гатиле, п'ю до тебе!
Й князь теж підносив братницю й теж пив, аби не всохлося.
Обіч Великого князя сидів Борислав Борич, по той же бік, за жоною нареченою, мостився її саджений отець — старий кравчий Годой, світлий і врочистий, якого вже давно ніхто не бачив. Натертий сажею Харя підсідав то до одного болярина, то до другого, й там вибухав регіт або ж хтось починав сердито сопти й соватись, уражений дошкульним словом сміхотворця. Тоді Харя Мурин ішов геть, і сміятися починали за далекими столами та вздовж нескінченних сувоїв полотна.
Годечан розповідав, як він зрікся грецького бога, й розповідав весело й невимушене, й Гатило бачив, як його давньому побратимові нарешті відлягло, що він прилучився до всіх і став таким, як і всі навколо нього. Й тоді Борислав Борич звернувся до Великого князя:
— Гатиле! Речи мені немудрому, бо я й досі не можу второпати сього, а там не був єсмь. Пощо тоді не взяв єси Рима?
— Я-м і був там, а такоже не відаю, — обізвався Годой.
Войслав теж закивав головою:
— Я такоже, я такоже. Речи, Богдане! Над сим краєм столу зависла тиша, яка почала розпливатися й розпливатись, і незабаром гомін чувся тільки коло найдальніших столів, де ще не знали, про що говориться. Гатило дививсь на них і мовчки всміхався. Се було те, чого він не хотів казати нікому. Зрештою, в кожної людини є свої потаємні думки, які знає тільки вона та всевидющі кумири. Але сьогодні видавсь особливий день, і особливий настрій охопив Богдана, й він не знав, що йому робити.
— Речи, княже, — сказав і Харя Мурин, підсівши до Борислава Борича. — Бо всі смо не вічні. Я як піду до вдовиці котроїсь, то мовчу й нікому не речу, а тоді роздумаю та й повідаю все своїй Дарці. Як забере мене Морана, то хай відає, за які гріхи молити про мене Дажбога.
Іншим разом усі, може, й посміялися б з неіснуючих походеньок сивого скомороха, але сьогодні мовчали й тільки дивилися Гатилові в вічі. Той закид Муринів уколов князя, та він подумав, що став надто помисливим останні дні, й несподівано для всіх промовив:
— Пощо, речете? — Він зітхнув. — Ми б могли смо здобути тоді Рим сулицею. Його здобували вже літ тому сорок і чотири готи, роби наші. А ми володіємо готами. Й вони нам дань оддають. Тож речу: могли смо вийняти Рим. Він був наш. А я-м помислив так. Нащо землі Руській Рим? Вона й так доволі земель має — ніхто не має стільки: від Ітилю до Райни. Вельми многа держава є Русь. А чим тримається? Речи, Бориславе, чим?
Борислав засовався:
— Мечем Юра Всепобідного...
Великий князь усміхнувся:
— То є так, але... й не так. Бо Юр дає побіду тільки тому, хто вміє держати меч його. — Він підвищив голос: — Русі ворога треба!
Се було настільки несподівано, що всі аж роти пороззявляли. Гатило ж повів далі:
— Ворога, що зможе тримати купи таку многу державу. Як ворога не буде, кожен князь і кожен болярин заспокоїться, й душу його пойме алчба велія, й почне він скоса поглядати на сусіду свого, а той на нього, а другий на третього, й почнуть шматувати святе тіло землі Руської, й погине Русь, у прях межисобних котораючись. То як, зумів єси, Боричу?
— Зумів єсмь, Гатиле.
— А я-м ще не все повідав. Були б смо взяли Рим — і мали б ще одного недруга, змію в пазусі. Годі з нас і тих, що вже в пазусі нашій. А Рим на нас алчбою не горить — не сміє. Він має свого першого ворога — готів західних, і на готів день по день зирить. А готи зирять на Рим. А коли вовки між себе гризуться — ведмедеві спокійніше жити. Коли б же-м гукнув до вас:
“Русини, ось наш Рим!”, ви б сте взяли його. Й Рим був би наш, і готи б західні стали наші... вороги! Зумів єси, Боричу?
— Зумів, єсмь, Гатиле! — вигукнув Борислав. — Усе-м зумів тепер. Слава тобі, Гатиле!
— Слава кумирам руським, що

читати