Завантажити

Гатилові таким коштовним подарунком, якого не піднесе йому до весілля жодний князь його неосяжної землі й жоден великий і малий болярин.
Він пружною ходою вибіг у сіни й загримів на “гору”, де прибирали молоду. Тепер Іладіка мала в городі Києвому батька, справжнього садженого вітця, й він мусив сказати їй про се. Великому князеві не личить женитися на безрідній сіромасі.
Двір луганського князя Годоя, старого побратима Гатилового, теж загримів. Годой видавав свою наречену доньку заміж...
По обіді цілий город Київ справляв весілля. Гатило вчинив перед вистуканами на Священному пагорбі врочисту требу, й київські діди-старійшини довго видивлялися кожну пір'їнку на відрубаних півнячих головах і зичили князеві та новій княгині довгих літ і многих дітей можеських. А новозлюбний стояв навколішки й боявся пропустити слово. На майдані не було де яблукові впасти, бо зібрались не тільки кияни, а й боляри, та можі, та смерди, та челядники з усіх навколишніх сіл, і городищ, і городів, і міст.
А коли старці скінчили зичення, процесія потяглася до княжого двору. Дівчата й молоді жони та жінки співали:
 
Ой летіла й чаєчка
Та сизокрилая,
Та й сіла на моріг, на моріг,
А на тому та на морозі
Сизий сокіл кличе,
Кличе та прикликає:
Ой чаєчко-ворочаєчко,
Та зодкуду та куди летиш,
Політаєш?…
 
Гатилові чомусь увесь час пригадувався той далекий день у Витичеві, коли ховали Великого князя Рогволода, й він ніяк не міг позбутися того спогаду. Такої самої пісні десь-то співали дівчата нареченій жоні померлого князя Ясновиді. Се було так давно, але Гатило не знаходив у собі сили потамувати в серці біль. Такий покон давній, що весільної співають і на похороні, коли якась жона чи дівчина виявить бажання вмерти разом зі своїм князем, і Гатило се знав, і не раз та й не двічі слухав тих пісень, а ще ніколи спогади так не тиснули на нього.
Лишивши наречену, весільники попростували до княжих воріт. Попереду йшов Гатило. З одного боку, перев'язаний квітчастим рушником, виступав перший вельміж землі Руської Борислав Борич, а з другого — другий дружка Войслав, прибраний так само. За ними йшла решта весільників. У воротях уквітчані вінками та стрічками малі дівчатка посипали дорогу перед ними жовтим вівсом. Тоді підвели осідланого коня — сірого яблукатого з білим хвостом та білою гривою. Войслав, перебравши його, подав повід Гатилові. Князь сів верхи й під'їхав до сіней. Потому зліз, і всі князі та боляри посунули до красної світлиці.
В східньому кутку, де стояв дерев'яний вистуканчик доброго Цура, що стеріг вогонь у сьому вогнищі й не давав охолонути стінам, Богдан Гатило, вклонившись, поставив горня меду й полумисок пшеничної куті.
— Йди, душе, до мене на весілля!
Й знову вклонився, й усі присутні теж уклонилися домашньому духові, бо з сього починається життя в оселі русича. Тоді князь сів на покутті, й усі почали всідатись, і закружляла за столом княжа дерев'яна братниця, й заметушилися челядники, й тивуни, й домажиричі, й найрадіснішим був серед них Адаміс Гречин, бо князь від сьогодні ставав йому ніби родичем, повівши жоною грекиню.
— П'ю до тебе, Великий княже Гатиле! — першим пригубив братницю з густим бурштиновим медом Борислав Борич. — Дарую тобі до столу весільного тридесять жеребців позатолітніх.
Чару перейняв старий конюший і теж пив до князя, й теж. дарував до столу весільного й на нове господарство. Братниця пішла далі, доки повернулася назад до Великого князя. Й коли Гатило випив удруге, з сіней долинула пісня. Дівчата, дівки, діви, жінки й жони співали новозлюбному славу й зичили довгих літ і довгого щастя.
Коли ж почулися слова; “Ой летіла й чаєчка та сизокрилая...”, Борислав широко всміхнувся до Гатила:
— Лети, соколе, щоб твоєї ворочаєчки хтось не заворотив!
Усі повставали й одступили під стіни, й Гатило, вбраний, як ніколи досі, в золототкані грецькі паволоки, стрункий і нетерплячий, вийшов у сіни, й весільники з вигуками й приповідками подалися вслід за ним.
По жону свою наречену Богдан їхав теж верхи, й дружки вели молодого білогривого жеребця обабіч за повіддя, хоч Іладіка чекала на нього зовсім поряд, через дорогу, в Годоєвому теремі...
Ввечері сиділи на свіжому повітрі, поставлявши столи та лави й у садку для найліпших гостей, і серед двору. Та народу найшло стільки, що старий домажирич Адаміс Гречин мусив розстеляти довгі сувої полотна просто на витолоченому копитами й ратицями, але добре підметеному сьогодні спориші. За першим столом із новозлюбними сиділи князі та велії боляри з жонами, за другим боляри малі, воєводи й тисяцькі, за третім теж, далі йшли сотники, далі можі старші й молодші, а ще далі ввесь простий люд, що побажав

читати