Завантажити

нічого страшного. Граф щось проказав, махнув рукою, Брунгільда взяла спашілого й розгубленого Гана за бронзовий пояс, і всі посунули туди, де на пагорку стояв оточений чорним заборолом гостроколу графів двір. Лише Брунгільда кілька разів потай зирнула на супутників свого нареченого.
А вже ввечері, сидячи в тій самій хижі, де ночували, трохи підпилий Гано розчулено сказав Сікурові:
— Я тобі сього ніколи не забуду. Дам тобі жоною свою сестру Гриму. Вона сидить на Русі, коло матері нашої. Має чотирнадцять літ. Учинив єси вельми многе для мене, й сього я не забуду.
Й подивився на товариша, тоді перевів погляд на русяву наречену. Брунгільда сиділа опліч, рожева й щасна, й віддано всміхалася до свого богом посланого жониха.
 
В ЛІТО 435-Е
Прийшли на Русь у стольний Витичів сли вірменські й просили о поміч супротиву перського царя, бо забрав собі землю їхню Гурарту ще в літо 428. Й не дав Рогволод воїв, мав-бо ратитися з чудинами.
В те ж літо пішов Великий князь Рогволод на чудинів, і побігли чудини, й узяв князь дань велику.
 
В ЛІТО 436-Е
Найшла язва морова на землю Римську, й вимерли римляни многі, й готи, й ілліри, й словіни вендські. Й ходив Годечан, князь кошовий луганський, на латин, і не мав раті з ними, й прийшов усп'ять, убоявшись язви морової.
 
В ЛІТО 437-Е
Повстали словіни вендські в Галії, й пішов супротиву їм Флавій Ецій, полководець римський, і примучив їх у дань.
Того ж літа зусобив Ецій супротиву словінам вендським в Іспанії візіготів Теодоріка, й пішов Теодорік, і став перед горами Піренейськими, й убоявся йти далі, хоч Ецій та імператор Валентиніан обіцяли йому землю Іспанську за те.
 
В ЛІТО 438-Е
Місяця травного
Богдан Гатило вертався з далекої раті. Візіготський конунг Теодорік, понехтувавши давнім замир'ям, підбурюваний західнім римським імператором Валентиніаном III Флавієм та його полководцями Ецієм і Літорієм, наслав кількох маркграфів на землі пруссів, литовців та жмудинів, які здавна визнавали зверхність руського князя. Богдан Гатило з двома тисячами комонників нагнав страху маркграфам і тепер повертався до городу Києвого. Лишив коло студеного Полунічного моря триста можів руських, і сіврських, і деревлян, і косаків з Лугу, й вертався з добрим полоном, і з даниною. Та коли вийшов на Залозний шлях, у землі Червенській його зустрів гонець. Великий князь витичівський Рогволод переказав довго жити...
— Сидів у полотці, тоді впав та й по ньому...
Так пояснив гонець, що прибув із вісткою. Гатила в першу мить охопило почуття невиразного страху та жалю. Коли вмирає дідо, людина мовби прощається зі своєю юністю, й усі турботи й усі біди перелягають із дідових пліч на твої, й у тому немає нічого радісного й утішного.
— Віншую тебе Великим князем, Гатиле, — мовив Борислав, але Богдан лише зітхнув і наказав ставати станом, хоч до вечора було ще далеко й могли подолати вісімдесят, а то й усі сто гонь дороги.
Те почуття жалю й непевності володіли Богданом увесь лишок дня й увесь вечір, і навіть снилося йому щось жалобне й сумне, хоч він уранці й не міг пригадати, що саме. Та коли з першими променями сонця полк рушив битим Залозним шляхом далі на всхід, у бік городу Києвого, Богдан Гатило вже думав про інше, бо живий мусить думати й дбати про живе, й од учорашнього настрою не лишилось у його серці майже нічого. Він тільки скоса позирав на цибатого Борислава, бо той одверто радів.
— Як помислити, Гатиле, то що ліпого видів єси від Рогволода? Нічого. Самі страхи та примучі.
Борислав мостився на своєму гнідому якось боком — щоб увесь час мати перед очима нового Великого князя. Старий же конюший Випита, як завше, мовчав, мовчав, але й він мусив радіти, бо його широким вилицюватим обличчям раз по раз маяла стримана посмішка.
— Що вречеш, княже, — спитав велій болярин, коли здолали добрих сорок гонь дороги, — що вречеш, коли візьму собі ту біляву готку з першого воза?
— Бери, — байдуже відповів Гатило. Тоді повернувся до Борислава й пильно глянув на нього: — Пощо тобі готка?
— До теремця. Жоною.
— Жону ж маєш.
— Візьму ще їдну. Хіба-м. гірший за инчих боляр? Усі мають по дві, й по три, й по чотири.
— Греки сміяти-ймуться, — кинув Богдан Гатило.
— Хай на своїх греків Годой озирається. Не єсмь віри грецької, ні юдейської.
Князь подивився на Вишату, не на болярина, а саме на Вишату, й старий конюший відчув на собі його погляд і ясно всміхнувся. Після одруження з Годоєвою сестрою між ним і луганським кошовим князем зав'язалася приязнь, але Вишата не поступався християнинові своїми вітчими кумирами, хоч Богдан і був майже певен, що Годой не раз і не двічі підбивав свого зятя на те. Тепер Вишата лагідно всміхавсь, отже ж, не засуджував давнього побратима за його намір. А всі ж у Києвому городі відали, як любить Вишата свою Радмилу.
— Бери, коли хіть маєш, — подивився князь на Борислава. Й

читати