Завантажити

мене нинiшнього дня! Боже, що за щастя! Пiдем, пiдем!
II
Рука об руку йшли два приятелi Бориславським трактом до Германового помешкання. Говорив бiльше jIeoH. Вiн був чоловiк дуже вразливий i живо переймався всякою думкою. НевтомимсГрозточував вiн перед Германом щораз новi картини їх будущої величi й сили. Все з його уст iшло, мов медом посолоджене, всi трудностi так i щезали, мов снiг вiд сонця. Практичний i холодний, Герман зразу не дуже подавався на тi золотi гори, але чим далi, тим бiльше Леон потягав i його за собою, i в його недовiрливiй головi звiльна зачало також ворушитись питання: "А що ж, хiба ж се не може бути?.."
З своїм сином Готлiбом вiн здавна мав тiлько гризоти та клопотiв, що навiть нiколи не прийшло йому на думку ждати з нього чого-небудь путнього на будуще, не то вже будувати такi високолетнi плани. От i недавно купець, у котрого Готлiб вiд двох лiт був на практицi, писав до нього, може, Сотий раз, що Готлiб зле справується, дiла не пильнує, грошi, присланi з дому, розкидає, мов безумний, над другими суб'єктами збиткується i бог зна яких дурниць не виробляє. "З жалем признати мушу, - писав далi купець, - що його дволiтнiй побит в моїм закладi не принiс для нього майже нiякої користi. Його знання в купецтвi тепер таке саме, як було й спочатку..." Все те мимоволi насувалось Германовi на думку тепер, коли Леон такими заманчивими красками малював йому будучнiсть їх "домiв" за полученням Готлiба з Фаннi. "Ще доки я жию, - думав Герман, - то, може, воно буде якось iти, але вiдтак?" Щоб Готлiб змiнився, поправився, на те треба хiба якого чуда, котрого Герман не надiявся. Але все-таки вiн слухав Леоновi бесiди, звiльна пiддавався її чаруючому впливовi, немов на легкiм човнi пускався на тихе, лагiдно-хвилююче, вечiрнiм блиском озолочене море, i йому робилось якось так легко, любо, немов i справдi вже сповнюються його найсмiлiшi надiї. "А що ж, хiба ж се не може бути?" - думалось йому, i на нього находила якась певнiсть, немов усе те не тiльки може бути, але й справдi буде, мусить бути.
За той час оба приятелi вiд ринку зiйшли вже долiв, на мiсток, вiдки улиця почала знов пiдiйматися догори, помiж двома рядами високих ясенiв, поки не урвалася наверху, де блискучий позолочений хрест меркотiв до сонця. Тут же за мостом направо починався обширний сад, обмурований високим муром. Далi мур кiнчився, замiсть нього йшли штахети з дубових лат в мурованих стовпах з блискучими чорними наголовниками з поливаної глини. За тими штахетами був уже не сад, але огородець цвiтовий, досить запущений, окружаючий старосвiтський, безповерховий, а зато широко розложений дiм пiд гонтами. Вiд улицi вела до нього широка в'їздова брама i побiч невеличка хвiрточка для пiшоходiв. То була Германова осела Тут вiн жив вiд кiлькох лiт, хоть мав ще i;iлька домiв по iнших частях мiста i три каменипi в ринку. Всi тi будинки вiн випускав у наем, а сам не мав охоти рушатись iз сього старосвiтського вигiдного гнiзда. Дiм сей разом з великим садом, огородом, подвiр'ям, стайнями i всякими знадобами вiн закупив вiд вдови по однiм польськiм пану з великого роду. Пан той давнiше мав великi маєтки, кiлька сiл околичних. Але найбiльша часть того маєтку пiшла на пiдпирання нещасливої революцiї в 1831 р.; що лишилося опiсля, було потрачено в довголiтнiх процесах о якесь наслiдство, так що по скасуваннi панщини давнiй дiдич очутився немов на льоду i не мiг назвати своїм нiчого, крiм сього одного дому з садом та парою коней. Тут вiн i дожив свого вiку в затишшi, а по його смертi жiнка спродала й сей послiднiй шматок давньої величi i забралася з тих сторiн. Замiсть старого польського дiдича настав новий пан в тих мурах - Герман. Вiн тодi iно що почав поростати в пiр'я; закуп того дому був перший крок до його пiзнiшого багатства; може, для того вiн i звикся так iз тим старим житлом.
Впрочiм, Германа мало займало внутрiшнє уладження дому, - тим менше займав його сад, в котрiм давнiй властивець просиджував, бувало, цiле лiто i в котрiм, як говорили в сусiдствi, i тепер ще не раз мiсячної ночi мож було видiти його високу стать з довгими вусами i бiлим, як молоко, волоссям, бродячу в густiй високiй травi, - мож було видiти, як вiн оглядає кожде дерево, мов старого знакомого, часом заламує руки або зiтхає важко. Герман хоть i чув тi слухи, смiявся з них, але до саду все-таки його не тягло. Вiн вдоволився тим, що кождої весни почислив дерева i вiдтак випускав сад в аренду садiвниковi, сам же до нього мало коли й заглядав.
I в самiм домi Герман мало якi поробив амiни. Старосвiтськi меблi оббито новим репсом, замiсть старопольських великих печей помуровано новi, кахлевi, мiж вiкнами повiтано великi дзеркала, та й годi. На стiнах, побiч деяких нових штихiв, висiли почорнiлi вiд старостi портрети давнiх польських магнатiв, з густими бровами, грiзними вусами i оголеними лобами. Дивно виглядала тота сумiш старосвiччини з невмiлими i немов случайними пробами новини, але Германа се мало обходило, вiн i так занятий був iншима, важнiшими дiлами,

читати