Люба киця зненацька заслабла,

Геть охляла раптово і знагла.

Вже не мило їй ніц –

Ні кіно, ані віц,

Ні роками сподівана слава.

 

 

Досягла вже чимало, багато;

Осягнула, де будень, де свято;

Здобула реноме,

Закохала мене –

Все це нівечить слабість затято.

 

 

Ходить так – ані риба, ні м’ясо,

Ні на що не позиркує ласо,

Збайдужіла усім,

Невдоволена всім,

У душі лиш хандра – контрабасом.

 

 

Ні прикраси, ні персні не тішать,

Ні поличка, уся в босоніжках.

Лиш погляне на щось,

То впадає у млость,

Вже і врода їй не наймиліша.

 

 

Їсти зовсім нічого не може,

Навіть те, що їй миле і гоже,

Бо пропав апетит,

То не є пересит,

Лиш до їжі апатія, може.

 

 

І лимончик вже їй не смакує,

Ні папайя, ані маракуйя,

Ні кавун, ні кокос,

Ні остуджений морс;

Ані сочки собі не морквує.

 

 

Від реберець запечених нудить,

І від думки самої про штрудель,

Про харчо чи про борщ,

Про олійку чи товщ;

Аж від голоду світом марудить.

 

 

І пструга річкового не їла б,

І ланґуста вона не схотіла б,

Ні лосося, вугра,

Ні фондю, фуа-ґра,

Судака навіть їсти не хтіла б.

 

 

Не смачна їй ситна відбивнушка,

Не смачні і з грибочками вушка.

Та прописана їй,

Любій киці моїй,

Для спання осоружна подушка.

 

 

І не тішать ніякі дарунки,

Ні кришталь, ні картини, малюнки.

Що отримала – все

До комірки несе

І хова крадькома за лаштунки.

 

 

Зараз киця про прутня й не мріє:

«О, моя ти лиха анеміє,

Йди хутесенько пріч

Із моїх млявих віч,

Хай хоч сон мені прутня навіє».

 

 

І на здибанку кицю не тягне,

Покохатися киця не прагне,

Бо коли ти слаба,

Лібідятка катма,

А розкішниця знай собі чахне.

 

 

Не побачення, де тихий скверик,

До лічниці похід Параскеви

Там десь на Заводську,

Де усеньку-усю

Кицю збадають там, до холєри.

 

 

Кицю збадали там усіляко,

І двояко, і навіть трояко,

Сто болячок знайшли –

І хребці й кишківник,

Кров і м’язи, сідають що м’яко.

 

 

Ой бідачко, кицюню миленька,

Вся пухнастенька ти, дорогенька,

Ти одужуй лишень,

Щоб розвиднівся день,

І щоб нічка ясніла темненька.

 

 

Я тобі накладаю компресик,

Щоб тобі захотілось і персик

З’їсти, і абрикос,

І отой шикардос,

Що є світі чи лічі. Це перше.

 

 

Ну, а друге і третє, і далі –

То мої віршенята нездалі,

Їх бери, заживай,

Бо вони зазвичай,

Хоч нездалі, зате лікувальні.

 

 

Є мета для душі і для тіла:

Щоб ти їсти лакомо хотіла,

Щоб раділа життю,

Заглядала в матню

І щоб мого ти прутня хотіла.

31.07/01.08.2017

 

 

 

читати