Завантажити

лопоті застигав, бо то, відав, з лихим — не з пирогами.
Замаячіло в далечині гей ватров широко розложеною. Було то ему, що женчикам в
жаркім літі вітрець холодненький. Вдивився в ню цілою душею, а радість в его
душі калиною зацвіла, і втихомирився дух его, як природа по шайній тучі, і
зрадувалося серце в нім вельми, як коли би ясне лице своей Олени взрів...
Затріщало корчами по сухім ломачю, та й го переймило — скаменів — заголосило:
....... з татарськой неволі.
Кінець моїй пісні, кінець і недолі!
Прожив, бо спізнав Данилка, що го у дворі видів, — що то так дико і люто, як
розбишака, виглядав, що то на обіцянку пана бути на весілю к стіні по-бісовськи
ся усміхнув. Утішився, видячи его, а зрадувався більше, скоро вчув: “Одна нам
дорога!” Стис го за руку, і побратались, і разом вдвійні ступали кремінчатою
стежкою під круту гору к високій ватрі.
Підойшли на місце. Семенко, взрівши із-за дуба кільканайцять бородачів при
широко розложенім вогні, наганув си дванайцять розбійників в казці, що вісільця
відрізали і пекли на рожні; налякся, спинився, ані кроком наперед,і мав ся
вертати.
— Не страхайся, — промовив Данилко, — не такий дідько страшний, як го малюють.
Приступи, тадже ти христянин — не враг, не бісурман, лише бідний селянин...
— Мабуть, наш жвавий бандуриста Данилко, — озвалося кілька грубих голосів. —
Несе він нам щось потішного; для него нема ні воріт, ні залізних дверей!..
І доскочили в сторону, відкіль голос йшов. Привели обох, згорнулися к Данилкові
всі, питаючи, яким світом довершити їм гадку; бо Данилко ніколи надармо не
трудився, а радуючимся тамтим, около Данилка, і попиваючим могорич — на будучу
добру справу. Семенко сумував, присмотруваючись тотим дивоглядам зукоса: то
рушницям, то ясним топірцям, стримлячим довкола курища, то барильці з горівкою.
Однако ж частіше поглядав в чорний ліс, чи не явиться яка стара стежка втечи і
спастися. Але наганув си его побратим Данилко свого товариша, приступив д' нему
з кухлем:
— Бодай здоров був! Ти ся нам знадобиш; не сумуй — зрадуєшся нині, а з тобою
много твоїх сусід. Пий на погибель врагам — так чинимо всі, так чинить і наш
ватажко. От бач, і він іде! Пий — а втішиться тобою.
Але Семенові не до солі було, взрівши его, — і мало що кухля не впустив, бо
такого ні видав, ні слихав, ні видумати міг. Станув Медведюк піднебесною
Чорногорою, барки его — у Бескидах камінь; дуб — его правиця; брови его — як дві
чорні хмари; а очі его — з-під тих хмар дві мовні; а борода его — ніч темна,
осіння; а голос его — грім серед літа; а ступив ногою — земля стогнала; вергся
на врага — буй-туром валив.
— Мов, як-єсь ся справив?
— Відомо, думка українська і стіну переб'є, — озвався Данилко. — Бандуристою
війшов-єм у замок. Старець Дмитро (так го там зовуть), що м'я впустив,
заглянувши в мене бандурку, просив м'я насильно, аби-м ему заграв та заспівав.
Заспівав-єм ему відому пісоньку о татарах, кінчивши святим Николаем; а
заспівав-єм ему до серця, — і полюбив м'я вельми. Побратали-смо ся, і завів м'я
[до] світлиці замковой, хвалячи перед паном бандурку мою і мої думки, а я рад
тому був. Доспівуючи пісню, взрів-єм входячих того тут молодця з другим — і
просили пана на весіля; обіцявся, лиш видко було, якуюсь лиху гадку точив в
своїй голові. “Не вдась, вражий сину!” — думав-єм собі. Відспівав-єм, взяв
таляра та й пішов, і зустрів-єм старого Дмитра, ждаючого мене під дверми.
Проходжали-смо ся по обійстю замковім — старий своє, а я своє; він щось там
билинив о татарах, а я тим часом придивляв-єм ся: від горбка стіна найнижча.
— Там-туда, — казав старий, — наш Степанко не раз бігав на вечерниці, а вертав,
як кури другим опадом запіли.
— Ваш пан, — мовлю до него, — вибираєся на весілє?
— Правда, до Семена. Казав коні сідлати і щонай-жвавші хлопці в цілім замку з
собою бере. Щось він на гадці має... він часами дуріє. А може... може лише
погуляти... Не жаль-бо то і погуляти на такім весілечку: дівчат — як звізд на
небі, а всі красні. А найкраща Олена — сама молода, — як сам мовляв: лице в неї
— як соненько ранком, а очі — як зірнички перед досвітом, голосочок — як
дзвіночок, а ноги — вітрець легонький, а руки — сніжок біленький, а сама — як...
як гарная ланя... — Ту старому язик по кутках бігав; закукурічився і здавався
молодніти...
— Годі! Не теряймо часу, не нам о тім бесідувати, — озвався сильний ватажко. —
На коні!.. Ванько, з шестома — у замок! Забери, що нам ся здасть, а що не
возьмеш, разом з замком най огнем сяде. Немного там труду буде, однако ж
доведеться, як ся справиш. А ти, Семене, поведеш нас на весіля — потанцюєм з
грабителями, вражими синами!
Розбіглися вітром по байраках за кіньми. Огонь погас, грань меркотіла — курище
ся лишило. Втихомирилося.

* * * Через і уст; враз дубину Соколами — молодці. Ой заплачеш, вражий сину, Як взриш ясні топірці! — загриміло в

читати