Завантажити

Так би мовити, при режимі економії?.. Ну-с?.. Треба було цього олівця не викидати в кошика, а купити для нього наконечника за дві копійки і списати олівець до кінця. Ну-с?.. От що, на мій погляд, є режим економії, так би мовити, в буденному житті.
Головний начальник ще налив з графіна води і запив дальшу частину своєї цікавої промови.
— Тек-с!..— продовжував він далі.— І коли я тепер підходжу до останньої вилазки проти самокритики, то що я бачу в ній? Я в ній бачу ту ж саму несвідомість!.. Цим я зовсім не думаю образити нашого шановного Климентія Степановича і прирівняти його цілком законну помилку з олівцем до беззаконної вилазки проти самокритики, але елементи несвідомости... е... е... так би мовити, трохи сходяться!
— Семене Яковичу! — скрикнув управділ.— Я свою помилку давно вже визнав. Для мене нема самолюбства в партійних справах.
— Прекрасно! — сказав головний начальник.— В партійних справах і не може бути самолюбства. Треба завжди одверто і публічно визнавати свої помилки... Але позвольте до діла... Отже... е... е... остання вилазка проти самокритики.
Тут докладчик зробив відповідно серйозне обличчя, вийняв з бокової кишені пенсне, розгорнув “Правду” і совісно, без всяких ліричних рефренів, цілком конкретно розповів комосередкові те, що було написано в газеті з приводу самокритики і що читали партійці і що вони мусіли ще прослухати. Доповідь була цікава й авдиторія так захопилась нею, як ніколи.
— Тепер дозвольте зрезюмувати! — сказав нарешті головний начальник.— Отже, остання вилазка проти самокритики є, так би мовити, цілком несвідомий і бузотерський акт. Але ми віримо, що товариші визнають свої помилки і покинуть бузу. Коли ж вони цього не зроблять (тут Семен Якович прийняв відповідно суворе обличчя), то... е... е... пролетаріат примусить їх це зробити!
Гучні оплески покрили промову оратора. Хтось скрикнув: “Хай живуть наші вожді” і авдиторія, зробивши Семену Яковичу овацію, мало не проспівала Інтернаціонал. Такого ентузіазму давно вже не було в комосередку, і відчувалось, що загроза з боку Лайтера міцно з'єднала ввесь, коли так можна висловитись, авангард пролетаріату.
— Товариші! — сказав Методій Кирилович, коли авдиторія стихла.— Хто хоче взяти слово?
Всі подивились на того ж таки товариша Лайтера. Хто ж, як не він, мусить перший виступити? Звичайно, йому не зовсім приємно боротись з такою витриманою авдиторією, але що ж робити: не лізь куди не треба!
— Дайте мені слово! — сказав нарешті товариш Лайтер.
По авдиторії пронісся шум і раптом стих. Так буває перед грозою, коли замирають дерева і десь далеко синіє грізний тайфун. Чути було, як у вікно б'є дрібний осінній дощик і як Іван Іванович протирає собі рогові окуляри білосніжною хусткою.
— Товариші! — сказав товариш Лайтер.— Я не тільки не думаю виступати з критикою постанов ЦК, я, навпаки, я...
Але тайфун уже налетів: авдиторія зашуміла. Скажіть, будь ласка, яка самовпевненість! Він “не думає виступати з критикою постанов ЦК”? Боже мій, до чого ми дожили! Який-небудь шпінгалет і... з такими претензіями: “він не думає виступати проти постанов ЦК”! Яке нахабство, яка самозакоханість.
— Товариші! — скрикнув товариш Лайтер і ще більше зблід.— Дозвольте мені висловити деякі думки з приводу справжньої постановки самокритики.
— Що таке? Що він там каже?.. “справжньої постановки самокритики”? Скажіть, будь ласка, який науковий співробітник! Яка самозакоханість!.. Ну, це вже занадто! Ми не припустимо, щоб різні шпінгалети морочили нам голову своєю демагогією.
— Товариші! — ще раз скрикнув товариш Лайтер.— Я тільки хочу дещо сказати про членів нашого комосередку... Я...
Авдиторія ще більше зашуміла. В кожному прокинувся бойовий дух, коли так можна висловитись, “більшовицького старогвардійця”, і кожному хотілось підскочити до трибуни і скрикнути: “Досить нам меншовицьких промов”!
— Товариші! — востаннє скрикнув товариш Лайтер.— Я... я... я... ми... ми... ми...
Але даремно: тайфун бушував! Тоді Методій Кирилович зробив знак рукою, і тайфун зник. Методій Кирилович звернувся до товариша Лайтера з милою, батьківською усмішкою:
— Як бачите, товаришу Лайтер, авдиторія вас не хоче слухати. Я тут зовсім ні при чому. Очевидно, ваші ідеї користуються в масі поспіхом.
Товариш Лайтер знизив очі (йому, очевидно, було ніяково за свої ухили і за провал своїх ідей в масі), і сів на своє попереднє місце.
— Хто ще хоче взяти слово? — сказав Методій Кирилович.
Іван Іванович відчув, що тепер якраз прийшла черга за ним. Саме тепер і він мусить виступити і показати свій ораторський хист в боротьбі з місцевою опозицією.
— Я прошу! — сказав мій герой і, побідно ступаючи, зійшов на. трибуну.
Мій рішучий і симпатичний герой положив свій портфель на портфель головного начальника, протер свої окуляри білосніжною хусткою й почав:
— Дорогі товариші! Наш друг, товариш Лайтер, хоче взяти на себе роль місіонера і проповідувати свої сумнівні і, як ви бачили, безгрунтовні ідеї в тій країні, яка ніколи не була християнською — еріscohpus in partibus. Ви

читати