Завантажити

питання його так зацікавило, що він забув навіть основне: потяг наближався до останньої станції, і йому надходив час збиратися. Він знов ув'язався в розмову.
— Скажіть, будь ласка, товаришко,— звернувся він до жінки,— на якій ви фабриці працюєте?
— На шостій тютюновій.
— Ну... а живете де? — підбирав слова Криленко.
Жінка раптом почервоніла: вона згадала, очевидно, поводження Шаркове з нею.
— А вам яке діло?
Криленко теж почервонів: він і справді кинув нетактовне запитання.
— Будь ласка, пробачте мені,— сказав він.— Я погано знаю город, і мене цікавили деякі дані про розположення вулиць.
Брук заспокоїлась.
— Вулиць?.. хіба вам це потрібно?.. Щодо мене, то живу я в провулку Вільної Академії, будинок професора Полоза. Не знаю тільки, як ви скористуєтесь з цієї інформації.
— Професора Полоза? — повторив запитанням Криленко: це прізвище по асоціації знову перенесло його в Берлін.
— Так, професора Полоза.
— Тоді скажіть, коли ласка ваша: сам професор чи не був недавно в еміграції?
— Ви саме про нього й говорите: професор декілька місяців як повернувся з-за кордону. Хіба ви знаєте його?
— Так, знаю. Мені приходилося з ним зустрічатись у Берліні.
— Дуже приємно,— кинула Брук,— виявляється, ми маємо спільних знайомих.
Сказавши це, жінка повернулась до Сердюка й повела з ним колишню розмову. Що ж до Криленка, то він, дивуючись випадкові, пригадував останню зустріч з професором.
Це було ще в посольстві. До нього в кабінет увійшов (він акуратно приходив кожного тижня) низенький вчений з довгою, як у схимника, бородою. Він і на цей раз тихо, вкрадливо говорив, що він хоче повернутися знову на Україну і працювати в Радянській Республіці, що він буде корисний новому суспільству і т. д. Криленко і на цей раз дивувався, як солодко говорить цей низенький професор, як тонко обходить небезпечні місця розмови. Навіть на пряме запитання, як він дивиться на диктатуру молодого класу і чи не думає він публічно одмовитись від своєї колишньої політичної позиції, яка привела його до еміграції, професор так відповів, що, з одного боку, можна було розуміти одне, а з другого — зовсім протилежне. Але у всякому разі професор справляв дуже приємне враження і безперечно хотів повернутися на батьківщину. Цього ж разу він навіть показав Криленкові портрет своєї старшої дочки, яка, хоч це й дивно, давно вже належить до комуністичної партії і, очевидно, могла б явитись певною порукою того, що він, не дивлячись на його роки, ще багато б приніс користи суспільству. Уряд амністував професора, професор зі своєю тонкою дипломатією переїхав на Україну, але образ його дочки на деякий час залишився в Німеччині. Потім в пам'яті Криленка стерся й він.
Тепер, перекинувшись кількома фразами з Темою Брук, він знову пригадав професорову карточку, і щось приємне лягло йому на душу.
— А скажіть, товаришко: нема у професора Полоза дочки? — спитав Криленко, провіряючи, чи дійсно про знайомого йому вченого йшла допіру розмова.
— Яку вам треба? У нього не одна. Вас, очевидно, цікавить Іраїда?
— Можливо, я про неї й чув. Вона комуністка?
— Одразу видно, що ви не тутешній,— усміхнулась Брук.— Але як ви про неї чули?
Криленко розказав про зустріч з професором, про розмову в посольстві і, нарешті, про портрет.
— І що ж: подобалась вона вам? — спитала Брук і в перший раз із зацікавленням зміряла Криленка.
— Я її не знаю,— заперечив той.— Я тільки бачив її портрет.
— Хіба вам не досить цього? — ядовито сказала жінка.— Це ж ще з самого Адама ведеться: женщину судять по фізії. Це, так би мовити, формула... партійна... Ви, здається, теж партійний?
— Так.
— Дуже приємно. Я завжди почуваю себе страшенно зворушеною, коли зустрічаюся з партійним. Так і хочеться кинутись в обійми: як же, такі близькі родичі — я теж належу до тієї ж партії — і така безодня в нас спільних інтересів... Але я ухиляюсь. Добре, я вас можу познайомити з Іраїдою. Завітайте до професора.
— Можливо, завітаю,— сказав Криленко.— Передайте, будь ласка, професорові мій щирий привіт.
Тема Брук ще раз подивилась на свого співбесідника й кинула:
— Як же! Не сумнівайтесь. Найщиріший! Я завжди люблю прислужитися там, де спостерігаю зворушливе єднання комунара з безпартійним вченим.
Потяг підходив до перону, і жінка, не слухаючи Криленка й не дивлячись на Сердюка, вискочила за двері. Через хвилину вбіг журналіст. За той час, коли Криленко збирав свої речі, він встиг наговорити йому щеодну книгу сенсацій. Розлучились вони добрими знайомими з надією (так говорив Шарко) зустрітися в городі. Сердюк після розмови з жінкою не сказав жодного слова і, тільки виходячи з купе, несподівано повернувся до Криленка й кинув:
— Ну, а я з вами зустрінусь обов'язково.
МАТИ
Приїхали до матері та три сини:
Три сини вояки, да не 'днакі,
Що 'дин за бідних,
Другий за

читати