Завантажити

тобою в походах і боях за голубосяйні мрії, я вернувсь до тебе, прости мене..." Оля скаже...
О л я
(замріяно)
— Прощаю! Прощаю!
М а л а х і й
— Тоді милий посадовить свою Олю коло колиски... Отак (посадив Олю на пні). То на неї любо гляне, то на милеє дитя, то к серцю пригорне, то в очі загляне, то ноги цілує святі у чашечки похололі... Оля плаче?
О л я
— Ні... це я так, дурненька (замріяно). Ох, як же я нагорювалася, тебе ждучи, милий!
М а л а х і й
— Це все відбудеться згідно з моїми проектами... Я маю поспішати, Олю. Я йду.
О л я
(замріяно)
— Ідітьі Ідіть!
М а л а х і й
(виліз на мур, сів)
— Ходімо разом, Олю. Я появлю вас РНК яко найкращий наочний приклад моєї негайної реформи...
Близько почувся санітарів голос: "Олю Манойловно!"
О л я
— Кличуть!.. Тікайте!
М а л ах і й
— Не тікаю, а йду! Жду вас, Олю, на свято оновлення нашого українського роду, що відбудеться двадцятого серпня за новим стилем, по старому ж на Спаса. Подробиці: бой конфетті, серпантин і тощо у моїх декретах... (Скочив — і за мур, потупотів десь).
 
11
С а н і т а р
(прибіг)
— Олю Манойловно, там прийшли по Стаканчика його родичі (подивився кругом). Та де ж він?
О л я
(заступила те місце, де переліз М а л а х і й)
— Не знаю.
С а н і т а р
(підозріло)
— Як так не знаєте? Та я черговому лікарю рапорта напишу, як і хто гУ л яє з хворими в кущах, а тоді — не знаю... (Оля мовчала). Ви набрехали на Кирюху: ніякої хвороби, каже він... (Оля мовчала). Де Стаканчик?.. А хворі всі де?.. Може, повтікали?
О л я
(очутилась)
— Хворі? Вони он...
— Де?
— Пішли снідати, і Стаканчик.
— Нічого подібного, там їх нема.
— Та он вони, хіба не бачите, за ріг зайшли...
С а н і т а р побіг. Десь близько почулися тривожні голоси:
"Хтось випустив хворих! Хворі втекли!" Оля перелізла через мур.
 
12
Біля канцелярії стояли, ждали кум і Л ю б у н я. Хвилювалися.
Л ю б у н я
— Аж не віриться, що зараз папонька вийдуть, що зараз повезем його додому... Боже! Що вже находилися, що напросилися, а що наговорилися... Невже, хрещений?
К у м
— Спокійно! Хоч і сам я ой хвилююсь... Ось приклади, хрещенице, руку ік серцю...
— Ой!
— Та ні... До мого серця.
Л ю б у н я приклала руку до кумового серця.
— Як?
— Ой же б'ється!
— Не серце, а ступа. Чуєш? Гуп-гуп, гуп-гуп. Сильно хвилююся я (по паузі). Ще б пак не хвилюватися, коли вже зараз бачу: верба ось, Загнибогина гребля, шу-шу — очерет... Кум сидить — і я сидю, кум вудить — і я вудю. У природі й біля неї тихо, ясно. Коли — дз-з-з, цім-м... Куме, комарі А кум: га-га? Ляп себе по лобі...
Л ю б у н я
— У папоньки завжди після рибальства увесь лоб у ґулях.
 
13
Вийшов санітар:
— Це ви прийшли по хворого Стаканчика?
К у м
— Не тільки ми, а й дочка його ось...
С а н і т а р
— Його у нас вже нема.
— Як так, нема?
— Він утік.
Кум остовпів. Любуню спазми взяли:
— Ой...ой...ой...
К у м
— Не кричи, бо я вже нічого не чую (до санітара). Скажіть, ви мене вдарили?
С а н і т а р
— Я?.. нічого подібного.
К у м
— А чого ж мені в голові загуло?
Л ю б у н я
(знов узяло її на спазми)
— Утік...
К у м
— Не кажи!
— Утік...
— Не кажи цього слова!
Л ю б у н я
(заплакала)
— Уті-і-к...
К у м
(до санітара)
— Запитання!
— Будь ласка. — Коли утік?
— П'ятнадцять хвилин тому... Та ви не турбуйтесь: зараз подзвонили до міліції, зараз його вловлять...
— Спасибі, — тепер уже не вловлять.
— Ви так думаєте?
— Не вловлять. Як судився за півня з сусідою, то три роки, аж поки не висудив...
— До чого ж тут півень?
— А до того, молодий чоловіче, що характер у кума така. Раз уже почав тікати — до смерті тікатиме. Розумієте?
— Нічого не розумію.
— Як не розумієте! Він у вас тікає, а ви не розумієте! А як я подам у суд і навіть на раднаркомів, що не встерегли кума, що він утік і може чорзна-що наробити... Бюрократи ви всі після цього!.. А втім, ви тепер нам не потрібний, молодий чоловіче... І взагалі лучче б ви ударили мене з дванадцятидюймової гармти в самісіньке моє серце, ніж прийшли з таким повідомленням... Ідіть, бо не можу на вас дивитися!
С а н і т а р
— А я кажу — міліція вловить. Навідайтесь завтра (пішов).
К у м
— Сяду тепер та посумую... Засмутюся, зажурюся за кумом. Ех, куме, куме! Любив тебе, шанував, як брата рідненького, у серці носив і доносивсь — до му-золів... (По паузі). А посумувавши, скажу: шабаш! Додому,

читати