Завантажити

півдня, тож пропозиція була солодшою за майський мед, бо відчував: неспроста запросила нас до себе ця людина з непідробною посмішкою в живих молодечих очах.
Вразила навдивовижу проста і скромна обстановка у квартирі на п’ятому поверсі на тодішній вулиці Чкалова, а нині Олеся Гончара. Та, власне, Микола Степанович навіть не дав мені оговтатися, бо заки ми забігали за «припасами» до гастроному, то буркітлива Тамара Михайлівна, родичка Вінграновських, встигла накрити стіл на кухні, і ми з корабля — на бал. Неквапом точилася розмова, і якраз не довкола літературних тем, а про життя, хоча цікавило мене тоді все. Не впізнавав, одначе, я ні Петра Осадчука, ні Леоніда Горлача, який мовчав у пшеничні вуса, водив поглядом, по черзі надовго зупиняючись на кожному з нас. Але що найбільше вразило — мовчання Осадчука. Куди й позникали його віршовані дотепи-кпини, якими він у Чернігові позакидав усіх з ніг до голови! Особливо сипав ними, коли їхали до Батурина. Олесь Лупій, здається, почав трохи гніватися на нього. Аж тут — тиша! Ні, не тиша — говорив господар. І його слова так слухняно й безболісно влазили в наші голови, ніби й насправді там — їхнє місце. Хотілося слухати їх безупинно. Раптом із його вуст зринуло оте незабутнє гортанно-видовжене — Северин Наливайко, — спурхнуло так легко й невимушено, що одразу привабило і слух, і зір, заворожило душу:
Живу — назад. Я — Наливайко. Все.
Ми починаєм битву за Вкраїну.
Наш чорний вус у чорний гнів тече,
І гнівний меч наш розтинає спину...
...В суцільних ворогах пройшли роки-рої,
Руїна залишається руїною.
Ми в Україні хворі Україною,
Ми в Україні в пошуках її...
(«Остання сповідь
Северина Наливайка», 1966 р.)
Одначе нині він заговорив не про поезію, яка досі вражає пророчістю і могутньою вірою в Україну та незламністю народного духу, гнівною мужністю, це мені згадалися рядки, написані наприкінці хрущовської «відлиги» і перед настанням тупих брежнєвських «морозів», а про роман «Северин Наливайко», який щойно закінчив писати, безоглядно віддавши йому самого себе з 1986-го по 1992 рік, і розділ із нього запропонував прочитати нашому товариству. Вийшов так же неквапом, як робив усе досі, можливо, завше, до сусідньої кімнати, через мить повернувшись із товстезним машинописним рукописом, лагідно погладжуючи його, мов живу істоту. І тут же, без зайвих вступів, почав читати: «Літом, наприкінці серпня 1595 року, Наливайко повернувся з Угорщини. Вночі він перебрався через Дністер, покрадьки став за горбами табором, та вже удосвіта мусив дати бій: його стеріг і підстеріг Жолкевський.
Тим часом і Жолкевського, і Наливайка пильнувала зі степу орда. Вона зависла у них на боках і на темному дні придністровських долин заховалася в травах. Татарський хан Газі-Гірей ніч ковтав слину: хто кого, хто візьме гору — польський гетьман Станіслав Жолкевський чи український — Северин Наливайко? Тепер вони троє — Жолкевський, Наливайко й Газі-Гірей — зійшлися один проти одного на Дністрі. Кожен стояв проти двох: Жолкевський — на Наливайка і хана, Наливайко — на хана і Жолкевського, а хан — на Жолкевського і Наливайка. Тепер вони троє розминутися уже не могли. Тепер вони втрьох мусили один одного бити, бити на смерть».
З кожною фразою голос вирівнювався, наливався важким свинцем і влучав у самісіньке серце, з невідь-яких глибин поставали круті дністровські береги, які мені не раз доводилося бачити, сріблилася на сонці гострюща шаблюка ріки, чулося збентежене іржання переполоханих коней, їхній глухий тупіт. Загальне історичне тло, викарбуване з такою чіткістю, ніби уже інакше й не могло бути, раптово змінилося вражаючою конкретикою:
«...Минулої зими, якраз на Різдво, сотник надвірної сотні князя Василя Острозького Северин Наливайко з двома своїми товаришами приїхав з Острога додому в Гусятин, взяв благословення батьків і заслав до своєї нареченої Галі Горошко сватів.
Зима того року видалася глибока. Останніми трьома тижнями мело й понамітало так, що Гусятин засів у снігах не те, що по вікна, а й по димарі».
Із вражаючими деталями оповідає Вінграновський, як сотник разом зі своїми товаришами-козаками Петром Жбуром і Яковом Шийкою та сватами під снігом шукають хату нареченої, як підкопуються туди. За цей час дід Максим встигає оповісти історію Запорозької Січі. Сцени живі, аж відчуваєш, як запарі заходять у руки, мороз пропікає до кісток товариство, та воно завиграшки добирається до хати, де й стається нібито знане народне сватання. Та письменник дістає зі словесних штолень такі слова, від яких паморочиться в голові, через тіло хтось пропускає розряди грому чи електричного струму. У пам’яті постають призабуті кучугури снігу в рідному Перерові на Прикарпатті, крізь які треба було викопувати цілі тунелі, щоби добратися до школи. Як дивовижно переплітаються історія й реальність. Знову виринає знайома постать спудея Острозької академії: «...він же — для приробітку, для одежі та для харчів, — паламар-дзвонар церкви Святого Миколая», Петра Конашевича, майбутнього гетьмана

читати