Завантажити

згадав, що так і не подзвонив генералові. Знову залишив спальню, набрав номер і, перепросивши за ранній дзвінок, поділився з давнім приятелем ще однією своєю гризотою. Генерал Прокопенко пообіцяв підсобити.
Лягати не було вже сенсу, тож вирішив навідатись нагору. Так, його „дракончики” перебували за склом. Ось килимова габонська кассава – шкіра ніби розфарблена художником-плакатистом – помітна, пишнобарвна. Бувало, Павло Павлович умисно її дратував (звісно крізь скло!) й тоді вона роз’ярено надималась, ставала ніби схожою на продовгувату повітряну кульку, а візерунок на шкірі видавався ще розкішнішим! Ось укоханка індійських факірів – кобра. Змія досить розумна, сказати б – цивілізована. Навіть окуляри має, правда на спині й перевернуті догори. Господар любив спостерігати, як вона кидається на здобич – невеличка ефектна пауза, ніби змія дійсно працює на публіку, меткий кидок і – безталанна мишка, або горобець, яких постачали Павлу Павловичу автохтони сусіднього сільця, без сліду зникає в пащеці аспида. Краса! Ефа, або, скажімо, мамба паузи не витримують – цим гадам шляхетність непритаманна.



Глава 9

Темрява

Батько щосили намагався говорити спокійно, але Надійка відчувала, як він труїться.
– Доню, є один благодійний фонд, який помагає інвалідам, хворим і таке інше. Я туди писав й оце получив відповідь. Власне – запрошення на співбесіду. Мені треба з’їздити в Київ.
– А я?
– Покищо запрошують мене самого. Не будемо нічого гадати, але тримай за мене кулачки.
Вранці він пішов на електричку, а Надійка залишилась сама. Тихо снувала з кімнати в кімнату, оброблялась на кухні, прибирала, але думки маяли далеко:
Невже? Невже настане мить і темрява, яка конвоює дівчину майже все її свідоме життя, щезне? Невже Надійка побачить? Побачить хмари, побачить квіти, тварин, людей? Ні, це неможливо! Це нездійсненно, нічого й думати. Нічого сподіватися, аби не пізнати потім ядушливої порожняви розчарування. Надійка вже звикла, вже навчилася існувати в пітьмі, навчилась її майже не помічати. Майже… Така її планида й нічого тут не вдієш. Он тато обіцяв навіть підшукати для Надійки роботу. Вдома. Може ж вона склеювати там якісь конверти, абощо. Житиме з батьком, зароблятиме на кавалок хліба. І раптом якийсь фонд, якесь сум’яття, якась надія… Невже є люди, готові просто взяти й викласти на її операцію п’ятдесят тисяч доларів, а саме таку суму називав той шепелявкуватий офтальмолог? Не віриться. Так не буває. Ні знайомств ні зв’язків і раптом… Ні. Увечері батько повернеться й скаже, що йому відмовили: фонди вже розподілені, бюджет обмежений, їхній випадок не найтяжчий… Та хіба мало знайдеться підстав для відмови!
Нічого. Вони просто житимуть собі далі. Вдвох. Батько ж казав, що крім неї йому ніхто не потрібен, а Надійці й поготів. Хоча… Якби… Які сонцесяйні видива бачаться їй у снах! Малинові трави, строкаті дерева, зелене сонце на променистому золотавому небі… Вона вже й забула, як це виглядає насправді. Ні, не варто. Нічого не буде. І нічого дарма надіятись. Облиш, дурко. Займись ліпше чимось путнім. Приготуй вечерю. Он батько повернеться голодний.
Він зайшов у хату, коли вона саме заправляла суп.
– Надійко!
– Що?
Почувалася цілком спокійною. Спокійною та незворушною, мов брила. Зараз він скаже, що нічого не вийшло й вони сядуть вечеряти, Надійка вчасно все приготувала. (Чому ж серце бабахкає так несамовито?)
– Готуйся. За тиждень їдемо на операцію. В Німеччину.
Вона злякалась. Якщо пташку багато років тримати в клітці: обходити, а потім зненацька випустити, хіба вона не злякається? Хіба не кинеться перелякано назад, до знайомої затишної клітини? І Надійка кинулась, метнулась, як те переполохане пташа, до тихого, звичного, в той момент майже рідного, мороку:
– Ні! Я… Я боюсь…
– Ну що ти, дівчинко! – він притулив її, розхвильовану, до себе. – Я ж буду рядом, не відходитиму ані на крок. І потім, уяви: тобі кажуть: розплющ очі – ти розплющуєш і бачиш!
– Оцього я й боюсь. Бачити.
– Я тобі поможу…
Вночі вона довго не могла заснути. Лежала, згорнувшись калачиком і думала. Це ж тепер вона зможе все побачити! Не уявити, а побачити насправді! І батька, і свою кімнатку, і вулицю, й Сашка, і його заповзятливу сестричку, і автомашини, й книжки, і вбрання; пересвідчиться нарешті, чи є на світі сині коти, згадає забуті кольори. Врешті… вона побачить себе! Яка вона? Вродлива, чи не дуже? А як бридка? Та ні, Свєтка казала, що нічого. Боже, невже це станеться?
Поступово страх відступав і її охоплювало велетенське, нестерпиме й всепоглинаюче жадання – бачити!
У Штутгарт летіли втрьох. Третім був Віктор Теофілович – той самий шепелявкуватий офтальмолог з Києва.
Найперше й найбільше, що вразило Надійку в Німеччині, була

читати