Завантажити

Столярчукус житомирський. Родом цей тип був десь із Житомирської області, з Полісся, там, певне, від колективізації зринув, а до нас присмоктався. Я тут саме сад починаю закладати, дні й ночі в тривогах, у неспокої, а Столярчук тим часом наче крук надо мною — карк! та карк! Як тільки оце в нас які збори, так уже в нього і язик через плече теліпається. О, той клопікус умів перед людьми вицвенькуватись пустопорожніми фразами!
— Шановне товариство, ніби ж то добре? Зоставить нас без штанів Братусь, проковтне червоних усіх запорожців його непродуманий сад!..
І пішов, і пішов... Послухати його, так і справді виходить, що намірився вже Микита проковтнути геть усю свою Кавунівку.
Столярчук навіть дописа у райгазету був про мене, надряпав: зловмисне, мовляв, підриває Микита Братусь економіку артілі, а секретар партосередку Карпо Лисогор замість того, щоб викрити шкідливі прожекти, сам Братусеві потурає. Не знаю, хто там сидів у редакції, що не розібрались, а просто бу-бух! як Пилип з конопель... Оришка моя вже й сухарів тоді була мені насушила, та саме Лисогор з Мелешком нагодилися, сказали Оришці:
— Почекай... Микита ще натворить нам чудес. Потім, коли сад мій уже піднявся, коти почав добре родити, тоді й Столярчук, повернувши флюгера по вітру, пхається в сад, набивається не куди-небудь, а все на збір черешень.
Неохоче я посилав його в черешневий квартал, невигідно було для артілі: зажерливий вдався, мов гусінь. Я вже казав пасічникові:
— Годуйте ви Столярчука медом, напихайте його до ригачки перед тим, як вирушає він у черешневий квартал... Ви ж знаєте, як ціняться наші черешні.
Думаєте, помогло? Клопик той і меду натузується, і для черешень потім таки місце знайде. Сяде оце під деревом, затисне між ногами повне відро черешні і гомонить до вас, гомонить (та все складно, витримано), а тимчасом на язик по ягодині — кидь, кидь і так аж поки пальцями й дна у відрі черкне. Втреться, встане, і кісточки біля нього не знайдеш (а мені ж кісточки потрібні). І куди воно в ньому вміщалося? Та хоч би сказати чоловік як чоловік, а то миршаве, червиве, а в той же час отаке зажерливе та у брехнях невтомне. Багато він мені крові попсував, але тепер його вже не чути, зник у небуття. Якось, нажлуктившись кісточкового самогону, заблудився, неборака, вночі на власній леваді, забрів у болото і — зовсім на мілкому — втопився.
Безславний кінець... Повзав собі по землі чоловічок, роз'їдали його всякі пережитки, а він сам намагався роз'їдати інших і втонув у свійському багні, та ніхто тепер і добрим словом його не згадає.
Отакі бувають критики-паразитики. Таких я сам при нагоді давлю.
А між тим, коли мені щось наболить, коли мене вже чим-небудь допечеш, тоді тремтіть, пережитки, не дам тоді пощади і рідній Оришці.
Логвин Потапович уже добре вивчив мою вдачу та мої принципи. Коли наближаються звітно-виборчі збори, тоді Мелешко розкривається мені назустріч, як медонос, обіцянками-цяцянками так і сипле: і людей з твоєї бригади на поле не відриватиму, і ядоматеріали вчасно завезу, і з Аерофлотом про спилювання домовлюсь, і сам особисто в мічурінський гурток ходитиму... Мелешко тоді в мене перший друг науки!
Обіцянки його я приймаю, але на звітних зборах, як на вирішальних, мій голос усе-таки чути. Хочеться освіжити чоловіка, бо кому ж приємно, щоб твій друг, один з найупертіших фундаторів артілі, та на двадцятому році головування раптом вийшов би в тираж!
— Ми, — кажу, виступаючи, — хвалимося, що в нашому колгоспі з дев'ятисот виробничих процесів в семистах уже застосовується механізація. Ми хвалимося, що більшість наших колгоспників мають по кілька цінних кваліфікацій. Вся наша молодь здобула семирічну освіту і вище. Все це так, все це чудово. Але давайте глянемо, як ми, літні люди, можна сказати — фундатори, встигаємо за молоддю? Чи всі з-поміж нас досить повороткі, далекозорі та прудкі?
— Покажіть ногу, Микито Івановичу! — гукає з цей час мені хтось із задніх лав. Наша публіка знає, що Я не з сором'язливих і люблю іноді похвалятися своїми ногами. Хочуть, щоб я закотив отут холошу, показав зборам свої мускули. Литок у мене справді нема — самі мускули, міцні, розвинуті яблуками, як у футболіста. Це тому, що багато бігаю по острову.
Весело стає нашим зборам.
— Поза всякими жартами кажу: це справа серйозна. Як ми над собою працюємо? Як ми науку та культуру опановуємо? Не секрет, що в декого з нас уся домашня бібліотека починається з літери “К”: корова, кури, кабани... В лекторій ходимо лише на вступ та на закриття, бо всі ми перевантажені. До четвертої глави дійдемо, потупцюємось та й знову наступного року повертаємось до першої. А на колгоспному радіовузлі, замість мічурінської пропаганди, що ми робимо? Все ліго кавуни та фрукти гірникам продаєм!..
Звісно, я лише для складу кажу “ми” — все стосується насамперед товариша Мелешка. І він це добре усвідомлює, будьте певні. Коли розійдусь, то вже перестаю з ним у піжмурки грати, звертаюсь просто до нього:
—

читати