Завантажити

Стінгазета
9-В класу,
присвячена річниці
Дня перемоги

Слово редактора (класний керівник 9-В класу Сидоренко І. С.)
9 травня… Свято зі сльозами на очах… Брязкіт медалей на лацканах старих піджаків… «Этот день Победы…», «Синий платочек», «Катюша»… Палиці й милиці в руках, які знали холод сталі, опіки гарячої крові і рятівну шорсткість бинтів…
Ми знаємо багато історій ветеранів, ми слухаємо їх, ми шануємо їх. Ми пам’ятаємо.
Але сьогодні розкажемо історію людини, яка пройшла всю війну, не зробивши жодного пострілу. Людини, яка була на передовій і дивилася в обличчя смерті. Більше того - сміялася їй в обличчя.
З усмішкою на устах ця людина зустрілася зі смертю на останньому побаченні. Майже на полі бою…

Історія пожовклої листівки
(учень 9-В класу Василенко Ігор)

Коли я був малий, мене часто дражнили клоуном. А дідо навчав: «А ти їм кажи так: оце я чув, що цирк уже поїхав, а ти чого лишився?» - і хитро всміхався у свої розкішні рокосовські вуса.
Насправді, він був мені прадідом, але чомусь так склалося, що я називав його саме так – дідо, просто дідо, хоча його звали Василь. А його вуса рокосовськими називала мама. Коли я ще малим спитав у діда, що значить «рокосовські», він сховав усмішку і сказав: «Не «рокосовські», а «ракосовські». Вони ж круті, як клешні у рака, а густі, як пір’я у сови. Не будеш спать, прилетять і будуть тебе лоскотати!» Я після того перестав діда на ніч цілувати, боявся. А потім знайшов в енциклопедії, що був такий маршал Костянтин Рокоссовський. Але він був без вусів, мама, напевно, сплутала його з іншим маршалом, Семеном Будьонним. А дідо підіграв чомусь, так воно і прижилося.
Дідо взагалі жити не міг без жартів. Ти йому слово – він тобі три, два з яких – жарт. Біжиш до нього у сльозах, щоб пожалів, а він давай жартами зуби заговорювати. Навіть коли я шкоду робив, він мене жартами сварив! Не те, що мама і тато…
А клоуном мене дражнили, тому що дідо був клоуном. Щонайсправжнісіньким! Він працював у цирку майже до останніх днів життя. А клоуном був до останньої хвилини. Справжнім живим добрим клоуном.
Мій дідо був той іще дивак. Щороку на 9 травня він брав відгул, купляв квиток на потяг і їхав. Поки був іще молодший, їздив сам, а останні роки з ним мандрував я.
Вперше він мене заскочив зненацька. Ми прибули до одного з обласних центрів рано вранці. У двері гупнули, почувся вигук провідниці і приглушений голос дідо, але я вже прокинувся. Я продер очі й намагався зі своєї верхньої полиці роздивитися краєвиди за вікном. Із яскравого ранкового світла виринали побілені будиночки, городики, де поралися якісь люди. Дехто з них зупинявся і дивився на наш потяг, ставлячи руку козирком.
- Ото ще мені, трудяги! А руки – вони для розваги!.. – впівголоса сказав дідо. Він рвучко розкрив вікно в купе, висунувся майже до пояса і замахав руками. Його сиві патли розліталися, як крила чудернацького старого птаха, а дивний барвистий клоунський костюм підкреслював сивину.
Я помітив, що люди, побачивши дідо, розпливалися в усмішці і махали руками. Махали довго, наче маленькі діти. Один аж підстрибував, спираючись на лопату… З вікна дуло, я думав про те, що ні мама, ні тато ніколи б не дозволили лежати перед розчахнутим вікном вагона…
І коли дідо повернувся нарешті до мене, я мало з полиці не гепнувся: на ньому був ніс! Клоунський червоний поролоновий ніс! Разом із сивими рокосовськими вусами це було круто! Та де там – мегабомбезно! І я зрозумів, що це буде пригода.
- Ну, підйом вже, годі спати! Нумо кульки надувати! – і дідо простягнув мені три різнокольорові резинові кульки. Мама простягнула б зубну щітку, однозначно. Відчуйте різницю!
Коли ми вийшли з потяга з різнокольоровими хмарками кульок у кожній руці, нам усміхалися всі навколо. Одну кульку дідо подарував провідниці, ще одну насупленому таксисту, який зрештою і підвіз нас «запростотак» до центральної вулиці міста, де мав початися парад Перемоги. Це був широчезний проспект, обабіч стояли прикрашені стрічечками стовпи, висіли вітальні транспаранти… Пахло пиріжками і святом.
Ми з дідом просто стояли і чекали. Ну, майже просто, бо він ніколи не міг просто стояти. Він усміхався перехожим, яких ставало все більше, сипав жартами, роздавав кульки і діставав із бездонних кишень все нові й нові, які ми з ним надували.
Непомітно для мене на проспекті вишикувалася колона сивочолих ветеранів. Усі – з тюльпанами в руках і якимись нерішучими усмішками. І коли в мегафон оголосили команду «Колона, руш!», дідо раптом рушив напереріз і пішов назустріч людському потоку. Я подався за ним, так ми і йшли. Роздавали кульки і дарували усмішки.
Колона ветеранів непомітно закінчилася, як і кульки в наших руках, і ми зійшли на тротуар. Я подивився на дідо – він і сам здувся, як кулька. Мені навіть на мить здалося, що він от-от упаде. Я вхопив його під руку, а дідо глянув на мене так хитро, каже: «Шо, злякався? Спокійно, цуцику, прорвемося!» І я зрозумів, що все добре.
Ми поверталися додому так само потягом, і я все підшукував слова, щоб розпитати

читати